вівторок, 3 квітня 2018 р.

Пропонуємо книжкову виставку « Любов до України – єдине багатство », присвячену 100 - річчю від дня народження Олеся Гончара.


Олесь Гончар – ровесник нашої держави – Української Народної Республіки. Прийшов в післявоєнну літературу молодим з новелою про любов  « Модри Камень ». Олесь Гончар надіслав її Петру Панчу, з яким листувався в передвоєнні роки. Петро Панч не забарився з відповіддю, в листі від 3 березня 1946 р. він написав: « Знайшовся  - таки слід Тараса!.. Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе… Я дуже радий за Вас. Продовжуйте в цьому ж дусі.» Без жодних зауважень  ця новела була надрукована в журналі « Україна ». І одразу авторові було вчинено винятково лютий рознос в передовиці газети « Радянська Україна ».
А вже наступними були « Альпи », які високо оцінив Юрій Яновський. А Остап Вишня 11 липня 1947 р.  звернувся до Олеся Гончара зі зворушливим листом « Ви ввійшли в літературу як справжній, хороший, ласкавий письменник. Дозвольте мені, старому робітникові на цій ниві, потиснути Вашу руку і, коли Ваша на це буде ласка, - обняти Вас і поцілувати.
Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар. » 
Фантастичний початок: Сталінські премії за « Прапороносці », класик у неповні тридцять років! Другий, після П.Тичини лауреат Шевченківської премії. Ленінська премія за роман у новелах « Тронка ».
А далі був « Собор », про який В.Коваль в своєму дослідженні  « Собор » і навколо собору» ( Київ, Молодь, 1989 ) писав наступне :  « Собор » тоді читали всі – і навіть ті, хто майже ніколи нічого не читав, і ті, хто не знав української мови, хто давно забув її й тепер нагадував собі по гостро критикованому роману. Всі знали про роман, щось чули про нього Великі хвилі навколо нього крутилися і в зарубіжних радіо голосах. Дехто навіть розчаровувся, не знайшовши в ньому чогось надто смаженого. А де ж та церковщина та антирадянщина, про що всі кричать?.. Правду ж в романі написано, і завод справжній, і люди, і бюрократи наші рідні… Страшнішої правди про нас тоді не було. Але у дикій веремії навколо « Собору »  знов все розділилося надвоє: хто за нього, того гнали й переслідували, хто проти – знов блага нові діставав ».
Саме в ці дні ми відзначаємо сумну дату - 50 років з початку 20-річного безпрецедентного нищення і замовчення роману « Собор » в Україні і колишньому СРСР. Так, Євген Сверстюк  потрапив до таборів за свої есе ( і у т.ч. за « Собор у риштуванні »).
Олесь Гончар все своє життя відстоював право нашого народу на свою рідну мову: « …на Україні брежнєвські намісники, імперські холопи й наші доморощені держиморди наввипередки, з ренегатською запопадливістю сотнями й тисячами закривали українські школи, виганяли українську мову з установ, з усіх сфер життя. Людину за прихільність до українського слова могли позбавити роботи, ошельмувати, зацькувати, а то й відправити з ярликом націоналіста в мордовські чи ще якісь віддаленіші табори » ( з виступу Олеся Гончара на сесії Верховної Ради Україні 26 жовтня 1989 р. ). А ось  його запис у щоденнику від 06.02.1986 р. « Відкрився ХХVII з’їзд Компартії України. Цілий день балаканини і жодного слова українською мовою ( хоча в складі делегатів 65% українців )… Після валуєвських указів чорніших часів для мови українського народу не було ж! І перший нищитель мови – він, Щербицький. З садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, із радіо; в школі за русифікацію встановив учителям надбавку в 15 крб., чи то пак 30 срібляників ».
А в січні 1990 р. був його виступ на мітингу з нагоди свята соборності України «  Не люблю слово « ланцюг », віддаю перевагу термінові іншому, тож скажу, що жива оця сув’язь людей різних поколінь, всі оці сини й дочки народу, що численно вийшли сьогодні на українські шляхи, вони переконливо засвідчують силу національного відродження.  Єднаються сьогодні не просто землі, міста, ландшафти, це ж єднається нація, єднається її колись розтерзана, зранена, але не вбита, знову воскресаюча душа! »
Всі ми були вражені надзвичайно достойною поведінкою Олеся Гончара під час   студентського голодування в наметовому містечку на Хрещатику в жовтні 1990 р. : « студенти, діти продемонстрували на всю соборну Україну, як треба боротися за демократію, яка живе в юних душах готовність до самопожертви, безкорисливість, безамбітність»
За кілька днів до смерті Олесь Гончар написав у щоденнику:  « Коли звернув зі стежки в густі трави, то коники так і бризнули з-під ніг! Яка таки гарна в нас мова: коники бризнули з-під ніг! Дякую Богові, що дав мені народитися українцем ».                                            





Немає коментарів:

Дописати коментар