В умовах карантину в Україні бібліотека ім. Петра Панча пропонує відвідувачам нашого сайту ознайомитися з бібліографічною довідкою про життя і творчість Марка Бараболі, 110-річчя від дня народження якого ми відзначаємо 19 квітня цього року. Саме під цим псевдонімом наприкінці 20-х років ХХ століття увірвався у закарпатську літературу « король закарпатського гумору » Іван Федорович Рознійчук ( 19.04.1910 – 27.11.1945 ).

Він був найстаршим серед шести дітей у сім'ї Федора та Анастасії Рознійчуків. Хата була в центрі села поруч із церквою, школою. Батьки робили все, аби їх діти потрапили до середовища освічених людей. Після чотирьох класів місцевої народної школи, Іван навчався в Ясінянській школі. З 1924 року – в Торговельній академії в Ужгороді (1924-1926) та Мукачеві (1926-1928). Cтудентом почав писати сатиричні вірші та оповідання.
Після кількох проб у книгарнях і страхових товариствах, він пішов працювати в школу. З 1934 року по селах на Хустщині, пізніше на Рахівщині. За те, що прагнув прищепити учням любов до рідного слова, національної культури, часто мав неприємності на роботі, його пересліду-вали шкільні інспектори, жандарми робили обшуки, тому змушений був змінювати місце роботи.
На його очах відбулася трагедія знищення Карпатської України, незалежність якої була проголошена 15 березня 1939 р. Коли було проголошено Закарпатську Україну, Рознійчука внаслідок доносу арештували як неблагонадійного січовика і біля двох тижнів утримували у в'язниці. Його батька, разом із шістьма іншими селянами, угорські фашисти відвели з рідного села до урочища Кевелів і там замучили. Знайшли у рові порізаного, з розпоротим животом, в який було запхано черевика.
Літературознавець Юрій Болега у спогадах, опублікованих в 2009 р., писав: « В кінці 1930-их – на початку 1940-их років Марко Бараболя працював над сатиричним романом « Гаврило Мотовило, його життя і клопотації », в якому хотів показати буття і безнадійні турботи верховинського інтелігента-невдахи за старих режимів. На жаль, рукопис роману не зберігся. За свідченням рідних, у 1942 р., рятуючи твір від мадярських жандармів, автор закопав його у землю. Коли ж по війні вибрали той сховок з землі, перезволожений папір на сонці розсипався в порох.»
У 1943 р. Іван Рознійчук був мобілізований в угорську армію. З угорського полку він утік, перейшов лінію фронту до радянської армії, але там був відправлений у концтабір. Не виключено, що в таборі працював перекладачем. Тому похований у братській могилі разом з іншими червоноармійцями у колишній станиці Пашківській, зараз передмістя Краснодара. В обліковій картці, яка зберігається в Міністерстві оборони Росії, вказане його військове звання – рядовий. Зрозуміло, що полоненого ворожої армії не поховали б разом із загиблими червоноармійцями. Прізвище Івана Федоровича Рознійчука значиться на одній із 12 мармурових плит, на кожній викарбовано 42 імені.
Прізвище Івана Федоровича Рознійчука на могильній плиті восьме знизу.

В історію красного письменства Марко Бараболя увійшов як видатний письменник-сатирик.
Сатири Бараболі викликали більший інтерес, ніж цілі книги інших письменників. В них висміювались графоманство, мовні нововведення, лжепатріотизм, засилля чиновників, хабарництво.
Так, у фейлетоні « Проект автономії » Марко Бараболя дошкульно глузує над лицемірними обіцянками керівників буржуазних партій Чехословаччини дати закарпатцям автономію.

Між українцями Закарпаття в мовному питанні існували суперечки, оскільки існували три групи населення і політичні групи, чиї інтереси вони представляли: місцеві москвофіли, які вважали, що українці Закарпаття – це частина російського населення, денаціоналізованого під впливом різних історичних умов; русини, які вважали, що жителі Закарпаття - це окремий слов’янський народ; українофіли, які відображали настрої і традиції більшості українців Закарпаття. У своєму творі « Продукція язиков » Марко Бараболя показав, як чехословацька влада заохочувала мовну гризню, щоб легше денаціоналізувати місцеве населення. Послуговуючись діалектною лексикою, чеськими, угорськими, російськими словами, стилістично-граматичними неточностями, Марко Бараболя створює цікавий макаронічний жаргон, з допомогою якого розкриває справжнє обличчя « борців » за мову закарпатців.
Свою іронію Марко Бараболя спрямовує проти українських лжепатріотів, що мають « на серці » кермування українського національного життя під зеленими Карпатами»: правників, професорів, директорів, урядників, аспірантів, учителів, редакторів, секретарів різних партій, купців, фотографів. Усі вони байдужі до українського життя. Ті інертні патріоти, демагоги, нероби, фарисеї лише на словах люблять український народ, теревенять про незалежну українську організацію, готові щохвилини натягати вишиванку в «Просвіті». Так сатирик подає зразок невідповідності пафосу політиків і їх справ.
Творам Марка Бараболі належить визначальне місце в українській сатирі, адже багато років його ім’я було під забороною, а проблеми, порушені Марком Бараболею у фейлетонах, гуморесках, віршах-посланіях, залишаються актуальними у нашій вже незалежній Україні, бо ще не перевелися у нас манкурти, тутешняки - автономісти, лжепатріоти, графомани, тобто ті, проти яких спрямована сатира талановитого письменника.