«Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з
них про це пам’ятає». Антуан де Сент-Екзюпері
«Ще один самогубця.
Віктор Близнець. Чистий, світлий хлопець, світлий, як дитина… Талант! І нема.
Лишив жінку, дітей, літературне товариство… Хвору 82-річну матір… Цього не
зрозуміти. Наче заслано. Наче якась зла фатальна сила вибирає, вихоплює з
письменницьких лав людей повносилих, найталановитіших.» Олесь Гончар
Книжковою
виставкою «З чарівної країни дитинства» ми вшановуємо пам’ять Віктора Близнеця, 90 років від дня народження якого відзначаємо 10
квітня цього року. Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на
Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 р. закінчив факультет журналістики
Київського університету, працював у газеті «Комсомольское знамя», в апараті ЦК
ЛКСМУ, в редакціях журналів «Піонерія» та «Малятко», заступником головного
редактора видавництва «Молодь». Публікуватися почав 1959 р., а перша книжка
оповідань для дітей «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 р. Більшість написаних книжок
— для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих
літ» (1980). Прекрасно оформлений Г.Якутовичем том був відзначений на
міжнародній книжковій виставці. 2 квітня 1981 р., за тиждень до 48-ліття, В.
Близнець несподівано для багатьох, що його близько знали, вчинив самогубство.
Письменник написав для дітей та молоді надзвичайно
світлі, чесні й людяні твори. Перша збірка оповідань Близнеця вийшла 1962 року
у видавництві дитячої літератури «Веселка». З цієї невеликої збірки оповідань й
почалася літературна біографія письменника Віктора Близнеця. Потім були
написані повісті «Древляни», «Мовчун», «Старий дзвоник», «В ту холодну зиму,
або птиця помсти Сімург». Їх об’єднує тема війни, героїзм
людей в боротьбі з фашизмом.
В повісті «Землянка», представленій у нашій книжковій
виставці, автор розповідає про життя
села на Кіровоградщині в перший рік після окупації. Війна поклала на дитячі
плечі героїв твору – Мишка, Вовки, Яшки, батьки яких воюють на фронті, –
непосильний тягар: замінити дорослих, бути серйозною підмогою в сім’ї.
Усі ми родом із дитинства. Віктор Близнець не тільки
пам’ятав дитинство, а й зумів ввести читача у дивовижну країну дитинства,
створивши «Звук павутинки», «Земля світлячків».
«Звук павутинки», також представлений у нашій книжковій
виставці, присвячений «трав’янистим коникам,
хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми
відкриваємо в дитинстві». Письменник показав дитину, яка вперше досліджує
найчарівніший і найзагадковіший світ, вперше пізнає любов, правду та кривду,
вчиться відстоювати добро й ненавидіти зло. Ця повість змусила критику говорити про автора як про одного з
найяскравіших дитячих письменників України.
В. Близнець за своєю
морально-психологічною конституцією не був бійцем, він не вступав у відкритий
поєдинок із системою. Але в повісті «Звук павутинки» піддав беззастережному осуду
моральну позицію, що стверджувалася в суспільстві, перевіривши її найвірнішим
«лакмусовим папірцем»,— дитинством — і довівши їхню цілковиту не сумісність.
Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком «хеппі енду».
Існувало неписане правило, за яким вважалося, що читання трагічних творів
шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це
правило в багатьох своїх творах.
Помирає Адам («Звук павутинки»), є відвертий натяк на сталінські
табори для колишніх військовополонених («Землянка»).
Письменник наполегливо і вперто розвивав трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, він наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. В.Близнець мусив власноручно нівечити свої твори, шукати компромісні варіанти. І зараз залишаються питання первісного оригінального тексту.
В українській дитячій літературі 60—70-х років творчість Віктора Близнеця посідає своє особливе місце. В часи, коли процвітало прямолінійне моралізаторство, дидактизм, спрощення форм і примітивізація змісту, занедбання справжньої української мови й заколисування національної свідомості, він намагався стверджувати загальнолюдські моральні цінності, говорити з дітьми про найважливіше в житті, будити гордість за свій народ.
І, насамкінець, процитуємо Раїсу Близнець, дружину письменника:
«Він по-дитинному сприймав увесь світ — мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі в школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Він був надзвичайно відкритим, прямим і безпосереднім. У ті часи, особливо в розпал застою, такі вважалися ізгоями. Наприклад, працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читали багато людей, але тихцем, а у Віктора вона запросто лежала на столі. Він був чудовою мішенню для стукачів. Нас зняли з квартирної черги, запропонували покинути роботу, він потрапив у чорні списки, кілька років ніде не друкували. Якщо в редакції щось і ставили в номер, то цензори тоді пильно за цим слідкували — все вигримували. Весь час викликали в райком, збирали там ветеранів, які його ганьбили, дорікали. Якось його викликали в ЦК комсомолу і запропонували написати покаянного листа. Віктор не погодився. Після цього тиск ще й посилився. Він опинився фактично в ізоляції. Колеги, журналісти, письменники намагалися з ним не зустрічатися, щоб на них не впала пляма».
«Чого вони так рано обірвали своє життя: Тютюнник, Близнець, Малиновська? Здається, в часи дореволюційні література українська не знала жодного самогубства… Чому ж тепер? Були сніги Якутії, заслання, тюрми, нестатки, а люди тримались. Так чому ж зараз? Невже так багато безнадійності в повітрі, так багато туги за чимось?» Олесь Гончар
Немає коментарів:
Дописати коментар