Саме ресторан з цією назвою на березі Женевського озера відвідує герой роману Марко Мазур, вигаданий автором надзвичайно успішний український художник-емігрант у міжвоєнному Парижі, і Сергій Коваленко, мистецтвознавець, що у 2010-х збирає колекцію для впливового київського олігарха. Книжка, придбана для читачів нашої бібліотеки, вражає своєю обкладинкою і чудовою поліграфією. Розповідь про українського художника-авангардиста Марка Мазура – це приємна різдвяна історія як для тих читачів, які відвідували Париж і зможуть пригадати назви знайомих визначних його пам’яток, так і для, хто не має жодного уявлення про митців-емігрантів з України. Прізвища цих особистостей можуть зініціювати читачів більш докладно і грунтово зацікавитися їх життям і творчістю. Прихильники детективів і авантюрних пригод також знайдуть щось цікаве для себе у цьому творі (Виявляється, що повільно думаюча поліція є не тільки в Росії чи в Україні). Для патріотично налаштованих читачів у цьому творі, безперечно, присутня кривава рука Москви зі своїми підлими вбивствами та отруєннями, російська мафія та її представники у Києві та Женеві. Автор неодноразово з симпатією згадує дивізійників (колишніх вояків дивізії «Галичина»). Для поціновувачів живопису автор з любов’ю описує наполегливі пошуки рідкісних книжок і картин працьовитим Сергієм Коваленком, знайомить читачів з переліком тодішніх відомих європейських галерей і виставок. Досконально у виважених тонах представлена у романі тема «чоловік і жінка», пошуки героєм ідеально прекрасного в житті, які схожі на тему пісні «Je bois à sa santé» з платівки 1965 року «Johnny chante Hallyday» французького співака Джонні Халлідея, улюбленця київської молоді 1960-х. А в кінці роману присутні буремні події революції 2013-2014, де наш герой Сергій Коваленко, звичайно, стає на правильну сторону. Слід зауважити, що роман написаний дуже просто і легко, нагадує місцями цитати з «Вікіпедії», розбавлені кількома епізодами, які мали місце в дійсності (наприклад, п’яний Пікассо стріляє із пістолета в повітря у ранковому Парижі). Це вже другий роман (після роману «Амадока» Софії Андрухович), що вийшов 2020 року і де особливе значення надається постаті Віктора Домонтовича (Петрова). А ось двічі процитований у романі «Порт Житана» Віктор Домонтович та його роман «Без ґрунту» змушують притомного читача подумати про дещо інше. Прочитайте, будь ласка, хоч щось з творів кумира неокласиків, до табору яких належав Віктор Домонтович (Петров), а саме Анрі де Реньє: «Грішниця, історія кохання», «Амурні пригоди на морі» тощо. Адже не тільки міський характер культури фігурує у романі «Без ґрунту» Віктора Домонтовича. Є і абсолютна роздвоєність та втрата стійких моральних та естетичних орієнтирів героями Домонтовича, який набагато пізніше за Тодося Осьмачку приступив до таких тем екзистенції як свобода, відчуженість, абсурдність існування тощо. Згадаймо фестиваль у Вудстоці 1969 р., після якого владі на Заході вдалося рух хіппі з його чітко антивоєнним гаслом «make love, not war» нейтралізувати і трансформувати у зовсім безпечну для себе сексуальну революцію.
Немає коментарів:
Дописати коментар