Із сторінок призабутої літературної спадщини

Бібліотека ім. Петра Панча у рамках тематики про забуті літературні імена пропонує  інформаційно-бібліографічну довідку про Павла Григоровича Савченка. 28 липня                    (16 липня) 2022 р. виповниться 135 років від дня народження поета, який прожив лише      33 роки. Через ідеологічне свавілля його ім’я як представника символістів було викреслено з національного культурного життя.

Павло Савченко народився 1887 р. в селі Жабки Полтавської губернії, нині Лохвицький район Полтавської області України. Його братом був поет Яків Савченко. У 1908 р. закінчив з відзнакою Полтавську вчительську семінарію.  У 1908-1914 і 1918-1919 рр. вчителював на Харківщині, Херсонщині, жив дуже бідно. Після дев'ятимісячного перебування у солдатах під Москвою Павло Савченко з квітня 1915 навчався в Московській школі прапорщиків, а 1 липня він вже на Західному фронті. 23 травня 1916 р. поет потрапив до австрійського полону, де пробув понад два роки. У липні 1918 р., виснажений і хворий, він нарешті повертається до Ромен, де жила його дружина. Розстріляний денікінцями на початку 1920 р. біля Харкова.

З 1909 р. публікує свої вірші в різних періодичних виданнях. Перебуваючи спочатку під впливом народницької поетики, пізніше, як символіст, був прихильником «чистого мистецтва». Автор збірки поезій «Мій сміх, моя задума. Епільоги» (Лохвиця, 1913), співробітник «Літературно-критичного альманаху» (1918). Викохував у собі почуття мистецької самотності, виняткового естетичного «осиротіння», яке підсилювало нерозумінням його як митця, огортав і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у с. Деркачі 1914 р. намалював у зошиті могильний хрест, на якому записав: «Під сим хрестом лежить П. Савченко»), з особливою душевною розчуленістю переймався змінами пір року, «ловив» поетичними образами і поетичними ритмами настрої дня.

На цвинтарі, серед хрестів похилих,
Печальних сторожів руїн,
Сьогодні став край свіжої могили
Ще хрест один.
Сьогодні я останній раз устами
До уст бездушних припадав.
Осінні хмари хмурились над нами,
А вітер листя гнав.
Осінні хмари, думи листопада,
І вітер, їх пастух,
Огні дивилися, як жухнула лампада,
Як погляд мій над нею жух.
Потух навік, потух огонь надії
Над чолом дорогим.
Другий огонь його тепера гріє,
Схилившись радісно над ним.
А я… Хрестом похилим між хрестами
На цвинтарі стою,
Шепчу тропар буковними устами
І докір небові кую.

Ось ще одна поезія Павла Савченка «Погляд» (1918).

За нами пожежа шаліла,
Круг нас танцювали чорти.
Осиковим листом тремтіла
Рука твоя й ти.
Назад не було повороту,
А рай наш далеко ще мрів.

І чув я на серці скорботу,

І в думах сумнів.

Твій погляд вернув мені спокій,

Твій погляд розвіяв печаль:

Дивилась ти в морок глибокий,

Дивилась ти в даль. 

А його поезію під назвою «16 липня» (1913) можна розглядати як символічне передбачення революції 1917 р. 

На смерть Павла Савченка відгукнувся у присвятному вірші  Максим Рильський: 

В тобі ловлю надії подих, – В твоєму синьому маку,  В твоїх невикінчених вродах, У недовитому вінку. Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для очей.

Величезна подяка Миколі Жулинському, який ще за радянської влади включив до своєї збірки «Із забуття – в безсмертя: (сторінки призабутої спадщини) » (Київ, «Дніпро», 1990)  літературний портрет Павла Савченка поряд з іменами Пантелеймона Куліша, Олександра Олеся, Василя Стуса та інших більш відомих авторів. Позапартійний брат Павла Савченка Яків був розстріляний 2 листопада 1937 р. Він також передчував свій кінець: «Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:/- Один між трупами піду,/ Вгорі Червоний Ворон кряче/на кров. На бурю. На біду». Пам’ятаймо, що за перше пореволюційне десятиліття українську літературу творили 1070 чоловік. І досі доля багатьох із них, писав Микола Жулинський,  нам сьогодні невідома.