«Кримські татари. Режим поневірянь і надій».

Офіційною причиною депортації стало огульне звинувачення всього кримськотатарського народу в нібито масовому співробітництві з нацистською Німеччиною під час Другої світової війни, але фактично це було продовження політики Російської імперії по русифікації Криму.  СРСР розглядав Туреччину як можливого суперника, а кримські татари, які історично мали тісні зв’язки з Туреччиною, були, з точки зору радянських керівників, потенційно нелояльними до влади, і у випадку можливого військового конфлікту, були б середовищем можливих саботажників і зрадників. А депортація вирішувала ці проблеми: немає людини - немає проблем.

За деякими оцінками лише у перші роки вигнання внаслідок голоду, масових захворювань, знущань і каторжних робіт в місцях спецпоселень померло більше 46% кримських татар.

Після депортації кримських татар та представників інших етнічних груп із Криму продовжилась політика русифікації Криму,  сам термін « кримські татари » був вилучений з російсько-радянського лексикону, а всі кримськотатарські топоніми ( назви міст, сіл і гір) у Криму були змінені на російські назви на всіх мапах, всього було перейменовано понад 1000 населених пунктів Криму ( за винятком Бахчисарая, Джанкоя,  Ішуні, Саків та Судака). До кінця сталінського правління нікому не дозволялося згадувати, що цей етнос колись існував в СРСР, під час радянських  переписів 1959, 1970 і 1979 років кримські татари могли називати себе «татарами».

Міжнародний день сім’ї встановлений Генеральною Асамблеєю ООН у 1993 році і відзначається щорічно 15 травня. Встановлення цього дня покликане звернути увагу громадськості різних країн на численні проблеми сім’ї.

На думку Генерального секретаря ООН Кофі Аннана, коли зневажаються основні права однієї сім’ї - єдність всієї людської сім’ї, членами якої вони є, перебуває під загрозою.

Сім’я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, чинником стабільності і розвитку. Завдяки сім’ї міцніє і розвивається держава, зростає добробут народу.

З сім’ї починається життя людини, тут відбувається формування її як громадянина. Вона - джерело любові, поваги, солідарності та прихильності, то, на чому будується будь-яке цивілізоване суспільство, без чого не може існувати людина.

В умовах реалій російсько-української війни бібліотека ім. Петра Панча до Дня Європи в Україні пропонує книжкову виставку «Україна на порозі до Європейського Союзу». День Європи - свято, що відзначається 9 травня в Європейському Союзі та інших країнах на відзначення миру та єдності на континенті. Указом Президента України «Про День Європи» від 19 квітня 2003 р., «враховуючи стратегічний курс України на європейську інтеграцію», встановлено щорічно відзначати це день у третю суботу травня.

Бажання стати країною-членом Європейського Союзу українці продемонстрували всьому світу в кінці 2013 р. – вони організували Євромайдан і скинули проросійського президента Віктора Януковича, який не підписав угоду про асоціацію з Європейським Союзом. 24 лютого 2022 р. президент Росії оголосив війну Україні й розпочав масштабне вторгнення. За кілька днів 28 лютого 2022 р. Президент України Володимир Зеленський підписав заяву на вступ України до ЄС, а вже 1 березня Європарламент проголосував за статус кандидата на членство у ЄС для України. Це вирішальний для нас момент. Війна, яку розв'язала Росія, об’єднала нашу країну, наш народ з Європейським Союзом. Про це Президент України Володимир Зеленський сказав 8 квітня 2022 р. під час спільного брифінгу з президентом Європейської комісії Урсулою фон дер Ляєн та Високим представником Європейського Союзу із закордонних справ та політики безпеки Жозепом Боррелем. Цього дня Європейська комісія передала Україні опитувальник для отримання статусу кандидата. 18 квітня 2022 р. Президент України Володимир Зеленський передав главі представництва Європейського Союзу в Україні першу частину опитувальника для отримання статусу кандидата. 9 травня 2022 р. Україна заповнила другу частину опитувальника для отримання статусу кандидата.

Більше двох місяців російські війська обстрілюють та знищують об'єкти інфраструктури, проводять масовані обстріли житлових районів українських міст та селищ із використанням артилерії, реактивних систем залпового вогню та балістичних ракет. Наша країна стала надійним щитом, який захищає безпеку цілої Європи. І, наостанок, захист російськомовних жителів України став одним з приводів для вторгнення на її територію російських військ. За допомогою інформаційного впливу Росії вдалося накинути певній частині українських громадян абсолютно чужі цінності та ідеали «російського світу». Слід зауважити, що до початку широкомасштабного вторгнення росіян окремі працівники закладів культури, зокрема бібліотек, відверто поширювали хибну тезу про начебто утиски російської мови в Україні. А для агресора російськомовність місцевих мешканців — чудовий привід вважати їх своїми співвітчизниками, а загарбану землю — своєю. З усього цього випливає цілком очевидний висновок: українська мова захищає Україну від російської агресії та окупації. А от російська мова — це як запрошення для російських загарбників. І про це ми повинні весь думати під час війни, адже не можна не помічати віртуозне лизоблюдство і мімікрію деяких наших медіа персон в умовах війни ( навіть їх перехід на українську не приховає їх антиукраїнську сутність!). Суть культурного спротиву імперській Росії чистою російською мовою нещодавно сформулював президент України Володимир Зеленський: «Росія сама робить все для того, щоб на території нашої держави відбулася дерусифікація... За одне покоління і назавжди».

Запрошує всіх охочих до читальної зали нашої бібліотеки ознайомитися з нашою книжковою експозицією. Бережіть себе! Україна переможе!

До Дня пам’яті та примирення пропонуємо книжкову виставку «Перемога в нашій пам’яті»

Друга сітова війна (1939 – 1945рр.) стала найбільшим збройним конфліктом на планеті і одночасно найбільшою трагедією в історії людства. Саме тоді уперше і востаннє було застосовано ядерну зброю, здійснено найтяжчі військові злочини та злочини проти людяності. Ми відзначаємо цей день в умовах відкритої агресії путінської Росії проти України. Ця подія суттєво змінила наше ставлення до відзначення цієї дати в житті цивілізованого демократичного людства. В умовах війни світ стає чорно-білим, і про ніяку позицію над процесом не йдеться. Нас усіх, незважаючи на мови, якими ми спілкуємося, хочуть знищити. Росія відверто шантажує світ використанням ядерної зброї проти України та проти країн, які підтримують нас.

В зв»язку з військовою агресією Російської Федерації проти України вирішили, що Україна має відзначати День пам»яті та перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 8 травня разом з Європою та усім цивілізованим світом, а 9 травня – День Європи разом з державами – членами Європейського Союзу.

 22 листопада 2004 року Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію, в якій проголосила 8 і 9 травня Днями пам»яті та примирення. Нею державам – членам ООН, неурядовим організаціям, приватним особам, крім святкування своїх Дній Перемоги чи Визволення, рекомендувати також щороку відзначати один або два дні данину пам»яті всім жертвам Другої світової війни. У Великій Британії та країнах Співдружності відзначається «День Перемоги в Європі»; у Вірменії – «День Миру»; у Норвегії – «День визволення»; у Словаччині – «День Перемоги над нацизмом»; у США – «День Пам»яті»;  Франції - «День Перемоги»; У Чехії – «Національний День». 

3 травня разом з групою з вивчення польської мови відзначили Свято Конституції Польщі.

 Конституція є першим таким документом у Європі та другим у світі. Американці випередили поляків на 4 роки, французи запізнилися на 4 місяці. Святкування цього дня були заборонені під час поділів Польщі. У квітні 1919, вже в незалежній державі, свято було відновлене. День Конституції 3 травня був оголошений поза законом гітлерівцями та комуністичною владою СРСР, які всевладно керували в післявоєнній Польщі. До 1989 року цього дня в Польщі часто відбувалися протести і антикомуністичні демонстрації. Конституція 3 травня вплинула на дальші демократичні рухи у світі. Після втрати Польщею незалежності та поневолення, яке тривало 123 роки саме Конституція 3 травня нагадувала про боротьбу за польську свободу.

27 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Заняття відбуваються щосереди та щонеділі об 11:00.

 

Доброе утро, дамы. Присоединяйтесь к уроку здесь: https://msngr.com/jnedsmwyoyve

  · 

Показать оригинал

  · 

Оцените этот перевод

ПРЯМО СЕЙЧАС · ОТКРЫТЬ В MESSENGER

 Комната Mika English · Комната в группе Англійська мова в бібліотеці імені Петра Панча

Могут присоединиться только участники

Просмотрено: 9

Нравится

Комментировать

«Совітські літературні справи» (1935). Євген Маланюк «Утилітарний ухил у літературі Росії відчувався завжди. І був він завжди утилітарно-державний, адміністраційно-імперіальний». Євген Маланюк

У зв’язку з пропозицією Київради до 1 травня цього року перейменувати 279 вулиць і станцій метро, що мають назви, пов’язані з Росією й Білоруссю, зокрема, названі на честь письменників, художників і вчених, як, наприклад, вулиці Ахматової, Цвєтаєвої, Висоцького, Достоєвського, Льва Толстого, Менделеєва, Чехова, у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація вже про другу велику статтю Є. Маланюка, яка була присвячена вже радянській російській літературі, - «Совітські літературні справи» (1935). Фактично вона значною мірою є продовженням третього розділу статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури», в якому йшлося про письменників-«попутчиків». Євген Маланюк – борець не з більшовиками, а з московською нацією, в цій та інших своїх статтях він дуже жорстко критикував російських літераторів, як от, наприклад: «Достоєвський не криється з своєю епілепсією. Насолоджуючися гноєм і смородом своїх, будь-що-будь, ґеніяльно спостережених і до фантастичности реальних постатей бодай, не впевняє нас, що Карамазови, Шіґальов або Єлізавєта Смердящая — вінець творчости і взір для наслідування». До речі, у Достоєвського і Чехова він відшукав українське коріння. Маланюк часто звертався до російської класики (Ф.Тютчев, Л.Толстой, Ф.Достоєвський, особливо часто – О.Блок, А.Ахматова, інші поети Срібного віку, які запали в його свідомість ще в часи єлисаветградської юності). Багато міркував над сторінками й долею Миколи Гоголя, в особі Івана Буніна він знайшов «найнесподіванішого союзника» (любов до української культури, Шевченка; а водночас – різкі інтонації на адресу «звіринця «великої російської літератури»).

В статті «Совітські літературні справи» він пише про культурну деградацію підрадянської літератури. Він стверджував, що російська культура в колишньому СРСР була оголошена почесно-пролетарською, а окупованих народів – буржуазно-націоналістичною. При цьому влада в СРСР розуміла, що просування своєї культурної продукції в зарубіжних країнах – це позиціонування держави в світі, підняття її престижу. Для Радянської Росії підтримувався доволі ілюзорний імідж потужної культурної країни. А от, наприклад, у просування Пушкіна Росія і СРСР скільки не вкладали коштів, але так і не змогли зробити його популярним за межами російського світу. Цитуємо Маланюка: «За останніх 7-8 літ ідеально зорганізована довкруги совітських авторів у Західній Європі єрихонська реклама діяла так, що доводилося часами запитувати себе: а може, ти помиляєшся?.. Від тих соток імен, від того барабанного галасу реклами краєвої /СССР/ і закордонної про «нечувані осягнення», про «велику літературу СССР», про «геніальних митців нової Росії» і т.п. залишиться дуже мало, неспівмірно – мало. Але це буде справді мистецьке, справді те, що відбило в собі епоху і що акумулювало в собі історичну енергію». І далі дуже цікава і, можливо, несподівана, для наших читачів інформація, що ж рекомендує читати Євген Маланюк: «Це -1) невелика новела-поема про Тимура («Туатамур») відомого Леонова, потім – автора цілого ряду важких, але безвартісних наслідувань Достоєвського і 2) книга новел бувшого начальника агітаційно-просвітного відділу кінної армії Будьонного одеського жида – Бабеля («Конармія»)… Ці два твори – феноменальні явища в совітській літературі. Може, лише тому, що автори написали їх у час, коли чулися цілими, повними, творчо вільними, на цілий зріст – особистостями… В порівнянні із цими творами – всі десятки тисяч кілограмів численних Лідіних, Слонімських, Кавєріних, Еренбургів, Пільняків, і «геніальних» Пастернаків – є або марна макулатура, або нахабна імітація і пасожитування на снобізмі й на рештках бувшої петербурзької літератури».

Тих читачів, котрі до 24 лютого гордо висловлювались на кшталт «я вырос (ла) на русской литературе», може вразити десакралізація майже «святих» за рівнем пошанування постатей радянської російської літератури 1920-1930 років. Ось як описує Євген Маланюк літературні відносини Сталіна і Горького: «Горький розтолкував, як міг, диктаторові, що з колгоспним хлівом замість літератури Москва далеко не зайде, що так не лише пролетарської літератури не зроблять, а й звичайна – загине безслідно». «Як папуаси, москалі…ніколи не відчували, що за літаком, локомотивом, дизель-мотором чи сонетом і романом тягнуться органічні етапи духових зусиль, що це все – наслідки творчого, морального напруження століть і поколінь. Підгледіти, перейняти, вкрасти («подтібріть») отой «засіб», оту таємничу «техніку» чи «культуру» - і все буде гаразд, одразу ж «догонимо й перегонимо». І з виступу Лавреньова на «всемірному» з’їзді пролетарських письменників 1934 р.: «Але драматурги й письменники Заходу посідають таку одну здібність, що при цілій своїй безвихідності б’ють нас нею й досі. Це – техніка письменницького мистецтва».

І, наостанок, у тій «гібридній» світовій війні, яку вже довгий час вела Росія за утвердження позитивного і привабливого образу «руського міра» в свідомості народів ближнього й далекого зарубіжжя, величезне значення приділялось і приділяється возвеличенню та пропаганді російської літератури. Є. Маланюк з цього приводу писав: «…ще яких п'ятнадцять, найбільш – двадцять літ тому Захід мав про російську літературу дуже імлисте уявлення. І от світова війна, большевизм, спроби інтервенції, російська еміграція, врешті – що найважніше – величезна систематична й нахабна пропаганда Москви, і російської, і комінтернівської, і «міжнародньої» – зробили своє: російська і совєтська література стали нечувано популярні».

26 квітня в групі "Смартфони та інформаційна культура " відбулось чергове онлайн заняття. Учасники групи, які знаходяться в евакуації охоче діляться своїми враженнями, фотографіями, щиро вдячні за прихисток.

 

Традиційно в Україні 28 квітня відзначають День охорони праці. Враховуючи повномасштабну збройну агресію російської федерації проти України, яка почалася 24 лютого 2022 року, всі зусилля країни спрямовані на захист Батьківщини.

 В цей складний час бізнес та працівники підприємств – друга лінія оборони, фундамент економічної стабільності та безцінна допомога Збройним силам України.

Праця в умовах воєнного стану пов'язана з великою кількістю нових, в тому числі смертельно небезпечних ризиків, що призводять до погіршення умов праці в усіх галузях економіки. Україна несе великі втрати в цій війні і ці втрати збільшуються внаслідок загибелі працівників на робочих місцях. Так, за час збройної агресії Держпраці вже зареєструвало 110 нещасних випадків на виробництві, що підлягають спеціальному розслідуванню, в яких постраждав 191 працівник, у тому числі 115 - зі смертельним наслідком. При виконанні трудових обов'язків через активні бойові дії постраждали 94 працівники, 50 з яких загинули.                                                                 

Саме через це Державна служба України з питань праці запропонувала 28 квітня 2022 року вшанувати пам'ять працівників, які загинули на виробництві, як в мирний час, так і під час воєнного стану.

Ідея проведення  Всесвітнього дня охорони праці бере свій початок від Дня пам’яті загиблих працівників, уперше проведеного американськими та канадськими трудящими в 1989 році в пам’ять про працівників, які загинули та отримали травму на виробництві.

Українські патріотичні гасла

 «Слава Україні» — «Героям Слава» — ці слова сьогодні відомі кожному українцю, адже звучать вони усюди. Звідки походять ці та інші українські гасла?

 «Слава Україні» — «Героям Слава»

Це найвідоміше та найпоширеніше українське патріотичне гасло. Його вигукують у миті радості чи скорботи, ним вітаються мільйони українців у всьому світі.

Заклик «Слава Україні» та відгук «Героям Слава» з’явилися не одночасно. Як стверджують деякі історики, вигук «Слава Україні» увійшов до українського лексикону у 20-х роках ХХ століття. За однією з версій, першими його почали вживати вояки армії УНР, а саме — кінного полку так званих «Чорних Запорожців». Відповідали у них — «Козакам Слава».

Пізніше вітання «Слава Україні» підхопили діячі бандерівської частини Організації Українських Націоналістів та вояки УПА. Вони ж і вигадали відгук «Героям Слава» на честь тих, хто віддавав життя за волю та незалежність України. А от соратники Андрія Мельника (з поміркованого крила ОУН) натомість вживали відповідь «Навіки Слава!».

У радянські часи патріотичні гасла українців, звісно, були заборонені і відродилися лише наприкінці 80-х років під час перебудови та національного відродження України. 

«Слава нації — Смерть ворогам!»

А от це гасло виникло значно пізніше, ніж «Слава Україні», і приписується радикальним молодіжним рухам України. Існує версія, що вітатися так почали у середовищі організації Української націоналістичної самооборони — УНСО на початку 90-х років. Саме гасло «Слава нації — смерть ворогам» російські пропагандисти особливо полюбляють наводити як доказ українського екстремізму. Хоча у Радянському Союзі під час Другої світової війни існувало не менш радикальне гасло «Смерть німецьким окупантам!». 

«Україна понад усе!»

Найбільш суперечливе гасло — «Україна — понад усе!». Вживати його почали також українські радикальні молодіжні рухи у 90-х роках минулого століття. Дехто називає цей заклик українським варіантом німецького нацистського гасла «Deutschland über alles» — у перекладі «Німеччина — понад усе». Проте насправді вигадали його зовсім не нацисти. 

                                                      

Питання насправді доволі просте: Хоч прагнеш чогось, хоч з піжонства Англійську слід вивчити тільки за те, Що нею спілкується Джонсон.

Запрошуємо щонеділі та щосереди 11:00 до вивчення англійської мови онлайн з викладачем Мікою Чуєвим..Сторінка в Фейсбуці Англійська мова в бібліотеці імені Петра Панча. Тут можна знайти теми для обговорення, домашні завдання. Запрошуємо охочих.

                                      Питання насправді доволі просте:

                                      Хоч прагнеш чогось, хоч з піжонства

                                     Англійську слід вивчити тільки за те,

                                     Що нею спілкується Джонсон.

«Політик Блакитний повісив у собі поета Еллана» Микола Хвильовий «Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі» Василь Еллан

У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація вже про поетичну діяльність Василя Еллана (Еллана-Блакитного, Елланського). Задля створення цілісної картини розвитку української культури наша бібліотека намагається повертати із забуття імена українських державників, попри їхні різні політичні орієнтації. Якщо Ви будете у Львові, зверніть увагу на мурал на будинку №70 по вул. Петра Дорошенка, в якому міститься Львівська медична академія, на розі з вул. Бібліотечною поруч з пам’ятником жертвам комуністичних злочинів якраз напроти будинку №1 по вулиці Степана Бандери (колишня тюрма на Лонцького): «Ні слова про спокій! Ні слова про втому! Хай марші лунають бадьорі й гучні… Хоч ніч облягає, — та в пітьмі глибокій Вже грають-палають досвітні вогні…» Це початок поезії «Вперед» Василя Еллана, в якій він напередодні грозових подій 1917 року пристрасно закликав до боротьби.

Василь Еллан почав писати вірші з 1912 року. Саме тоді він відвідував знамениті «суботи» у вітальні Михайла Коцюбинського, де його перші вірші доброзичливий господар слухав уважно і навіть власноручно редагував. Хворобливий юнак Василь одразу видає зрілі твори, як у поезії «Юний лад» (1915): «Струни настрою настрою На бадьорий юний лад: Гей! Летить життя стрілою – Не повернеться назад. Вітер гнув гінку тополю, Намагався ізломить, – І знемігся... Знов на волю Струнко рветься у блакить. Грайте ж радості і болі – Іскри в пінному вині: Той не буде плазом долі, Хто гартується в огні!» Хоч друкуватися молодий поет почав тільки у 1918 р., але власне кредо трьома роками раніше Василь Еллан чітко визначив у вірші “Поет” (1915): «Серце на часточки кришиш – Людям новітнє причастя... Чи ж хто зомліє від щастя, Прочитавши те, що ти пишеш?.. ... А може – все це омана, Казки ночей безсонних: І урочисті тони, Й кривава на серці рана.» Процитуємо початок знаменитої поезії в прозі “Україні”, написаної у Чернігові в період між двома революціями 1917 р., у якій Василь Еллан назавжди клявся у вірності Вітчизні: « Тобі, Україно моя, і перший мій поклик, і подих останній тобі. Я сію слова в нивах твоїх – посію слова, хай з них виростуть трави, і квіти розквітнуть, а онуки на чоло тобі покладуть з них вінок... А я – вже щасливий, що можу кропити рубінами крові тернистий свій шлях в ім’я Будучини твоєї – бо бачу тебе, Україно моя, в Будучині. Щасливий я – ще і тому, що як крила могутні – Минуле твоє наді мною. О, як люблю я його! Як його ненавиджу! Запорожжя... Коліївщина... Моря крові, небосхил у червоних загравах пожеж... Смерть і бенкет, що сплелися у гаслі «повстання за волю» – що це за іскра у порох душі! Й що це за хрест, нестерпимий тягар на душі у народу – Минуле твоє! Нас тягне воно до землі – і не вільно шугнути в Майбутнє…»

А що наші шановні читачі і відвідувачі можуть сказати про вірш «Після Крейцерової сонати» (!918), написаний після перебування у Лук'янівській в'язниці за антиурядове звернення «До робітників і селян України» з його знаменитими першими рядками: «Покласти б голову в коліна... Відчути б руку на чолі...» Сентиментальність! Хай загине і пам'ять ніжних на землі». А ось поезія, яку в радянські часи деякі тлумачили як есеро-боротьбистську, вона вийшла в першій за життя Василя Еллана збірці «Удари молота і серця» (Київ, 1920): «Удари молота і серця – І перебої… і провал… Але ізнову розіллється Вогнем гартований хорал: Муром затято обрій. Вдарте з розгону: р-раз… Ми – тільки перші хоробрі, Мільйон підпирає нас. Ми – тільки крешемо іскри, Спалахують мільярди «ми». Розпанахують ковані вістря Стару запону пітьми.»

На жаль, в останні роки життя у Василя Еллана просто фізично не вистачало часу на ліричну поезію, він це відверто визнає: «Ти пробач мені, любов, маленька дівчинко, — Я з тобою і нерівний, і розкиданий. Се тому, що я боям довіку відданий, Се тому, що я шаленим бурям рідний, Що в тебе таке нервове, ніжне личенько…» (1923). А ось ще один зразок його інтимної лірики останніх років «Я знаю» (1921): «Любов — кошмар, любов — наруга, Любов — знущання над собою... Я знаю — кров останню вип’є, Коли до серця припаде. Я знаю — нерви стануть дрип’ям, Коли очима поведе. Але я кличу, кличу, кличу: — Відчуй... Прийди — і близько стань. На мене глянь. Так просто-просто: Без поцілунків, без зітхань — Я твій тринадцятий апостол Від димарів, з вогню повстань...»

Величезні навантаження від роботи в щоденній газеті, а також виробнича необхідність щось повсякчас видавати «на злобу дня» спотворили вишукану поетичну каліграфію Василя Еллана. І в першому томі творів Василя Еллана видання 1958 р. більша частина його поезій, байок і сатир 1920-х років можуть здаватися неактуальними за сто років з часу їх написання. Проте така байка як «Реклама» (1924) про панну Розу, корову і масло написана начебто вчора. А ось вже про нові і молоді обличчя від Василя Елллана: «Серед вас – молодих і потасканих В колі ваших заломлених фраз – Я самий молодий і самий прекрасний, І самий сміливий з усіх вас» («казенних поетів, офіціантиків» у варіанті від Павла Тичини).

Василь Еллан цікавий як автор літературних віршованих пародій. Помічаючи найтиповіші для манери різних поетів стилістичні ознаки, він іронічно перевтілювався в Олександра Олеся, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Якова Мамонтова, Валер’яна Тарноградського, Якова Савченка, Надію Кибальчич та інших. Іноді ці пародії виходили досить злими, як наприклад на Михайля Семенка: «Читаю вірші Семенка, І очі чухаються - плакать, І написать тремтить рука: Кри – вля – ка!».

Василь Еллан весь час турбувався про національну культуру. Закликаючи зробити українську мову «мовою Жовтня», він мав на увазі широке її впровадження в усі сфери державного й суспільного життя: сміливе бажання для 1922 р., коли «Вісті» лише недавно перестали бути «Известиями», а центральний орган КП (б) У - газета «Коммунист» - виходив російською мовою!

Наостанок хочеться навести відомий вислів Томаса Карлейля: «Будь-яку революцію задумують романтики, здійснюють фанатики, а її плодами користуються відверті негідники». Лідер боротьбистів Василь Еллан виявився нікому не потрібним діячем, жодній владі: більшовики вважали його буржуазним націоналістом, а націоналісти — комуністом. Вилученого з історії українського народу одного з «перших хоробрих» Поета революції почули тільки після ХХ з’їзду КПРС. Автора чудової крихітної усього на девять віршів збірки «Удари молота і серця» Василя Еллана реабілітували, а від весни 1956 р. тишком-нишком почали видавати. Наче соромлячись зробленого, радянська влада посмертно нагородила літератора орденом Червоного Прапора. Ми вдячні родині Дмитра Виколюка за можливість використання двотомника Василя Еллана з його приватної книжкового колекції, громадському об’єднанню «Граніт» за мурал в такому історичному місці, авторам сайту «Буквоїд» bukvoid.com.ua за можливість ознайомитися з відсутніми у вищезгаданому двотомнику поезіями.

Книжкова виставка "Христос воскрес! Воістину воскрес!"

 

До Всесвітнього дня Землі бібліотекарі бібліотеки ім.П.Й.Панча підготували книжкову виставку "22 квітня -День Землі"

 

17 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Заняття відбуваються щосереди об 11:00. Запрошуємо охочих.

Вивчаємо мову великої літератури. Це мова Вільяма Шекспіра, Джонатана Свіфта, Вальтера Скотта, Чарлза Діккенса. Великий німецький поет Гете сказав: «Той, хто не знає іноземної мови, не знає своєї власної». От чому, щоб краще зрозуміти себе і навколишній світ, потрібно вивчати іноземні мови.