До Дня пам’яті жертв політичних репресій і до Дня перепоховання Тараса Шевченка в Україні бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою «Анатолій Лупиніс – український революціонер, дисидент, поет» ( 21 липня 1937 р., с. Новоолександрівка, Донецької області – 5 лютого 2000 р., м. Київ).

Так, прірва під нами,
Та ми не бачимо її,
Ми котимося в прірву,
А мислимо, що летимо в рай.
В пекло!
В забуття!

Анатолій Лупиніс після закінчення школи з золотою медаллю поступив у 1954 р. на механіко-математичний факультет Київського держуніверситету. У 1956 р. за вірші, антирадянські розмови і розповсюдження листівок проти вводу радянських військ до Угорщини був заарештований і засуджений до 6 років позбавлення волі.

У вересні 1957 р. як голову страйкового комітету табору № 7 "Дубравлагу" (у страйку брало участь 2000 в’язнів) Лупиноса засудили до 10 років позбавлення волі. Паралізованого Лупиноса звільнили у 1967 р., ВТЕК одразу дав йому довічну першу групу інвалідности — без щорічного перегляду.
Через 2 роки після посиленого лікування Лупиніс зумів стати на милиці. У Комітеті партійного контролю при ЦК КПУ Лупиносу пояснили, що навіть набравши 20 балів із 20 можливих, він не буде прийнятий до університету.
У грудні 1969 р. Лупиніс поступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії.

22 травня 1971 р. на традиційному мітингу біля пам’ятника Тарасу Шевченку в радянському Києві Анатолій Лупиніс прочитав свою велику поезію «Я бачив, як безчестили Матір» («Тарасе, батьку, підійми чоло»). Присутні переодягли сміливця і намагалися врятувати його від арешту, але за тиждень він вже був за гратами. На суді йому допомагав Андрій Сахаров та інші відомі дисиденти, проте в результаті – 12 років каральної психіатрії.
Звільнився 1983 року. Одразу ж включивcя у підпільну активну роботу. Ініціатор створення асоціації «Зелений світ», українського Меморіалу, член ініціативної групи зі створення Народного Фронту (пізніше Руху) України.
1990 року виступив у числі п’ятьох ініціаторів скликання Української міжпартійної асамблеї; голова політреферантури УМА (згодом УНА - Українська національна асамблея).
1991 заарештований і 1,5 місяця перебував під слідством за звинуваченням в організації масових акцій у Києві під час обговорення Верховною Радою України проекту нового союзного договору і під час приїзду в Київ М.Горбачова для зустрічі з канцлером ФРН Г.Колем.
Проголошення незалежності зустрів у Лук’янівській в’язниці (разом з Степаном Хмарою).

З посвідченням співробітника Комітету із соціального захисту військовослужбовців при Кабміні витягує українців з місць бойових дій і навіть з камер смертників. Як «тіньовий дипломат» користується великою повагою Дудаєва, Масхадова, Басаєва, Алієва, Ельчибея, Гамсахурдіа і Шеварднадзе.

Похований на Байковому, хоча українська держава при житті не поспішала з формальним визнанням заслуг Анатолія Лупиноса. Людина-легенда, пішов з життя, як жив, - без грошей, квартири, прописки і навіть без паспорта. Залишив кілька пророчих поезій, як ось ця поезія 1990 року:

Ми випрягли волів, перевернули плуга,
Сідлаємо коней та гостримо списи.
Відкинули жалі, згадали всі наруги,
Прости нас, Господи, помилуй і спаси.
На скресі двох світів стаємо до двобою,
На скресі двох епох гряде шляхетний світ.
Віч-на-віч Нація з безликою юрбою.
Навколо ворогів – суцільний живопліт.
Волога цвіль Європ лоскоче наші ніздрі,
Спекотних Азій тлін судомить рамена.Чекає бій. Все інше буде… після.
Життя триває. Точиться війна.