Онлайн комуналка в умовах воєнного стану

 

Англійська мова в бібліотеці імені Петра Панча

 

Mika Chuev

11 ч.  · 

Good evening. Here`s homework:

1. Ex 3 (a,b,c) p 39-40+audio files , Ex 4 p 40 WB
2. Sally`s Phone Chapter 3 Afternoon. Translate and retell.

https://www.youtube.com/watch?v=NVb0GNUtT30&t=290s...

here are the audio files: https://fex.net/ru/s/epeylz8

Добрый вечер. Вот домашнее задание:

Ex 3 (a,b,c) p 39-40+аудио файлы, Ex 4 p 40 WB

Телефон Сэлли, глава 3. Днем. Переводить и пересказывать.

https://www.youtube.com/watch?v=NVb0GNUtT30&t=290s...

вот аудио файлы: https://fex.net/ru/s/epeylz8

Призабутий автор перших рядків українського гімну

 Гімн «Ще не вмерла України» написав покійний Павло Чубинський (моїх є там усього дві стрічки). Зложив його Павло під впливом сербського гімну. Микола Вербицький

В лютому 2023 року виповнюється 180 років з дня народження Миколи Вербицького, призабутого автора двох перших із шести офіційно затверджених рядків українського гімну. Про цю особистість бібліотека ім. Петра Панча вперше згадувала у зверненні до експозиції «Микола і Марко Вороні - знищення мозку нації»: « Гірка доля батька дожене і його сина Марка Вороного, онука творця гімну незалежної України, хрещеника Михайла Коцюбинського».

У Чернігові на вулиці Успенській збереглось родове гніздо Антіохів-Вербицьких. На його стіні меморіальна дошка та бронзовий барельєф, присвячені прозаїку і поету Миколі Вербицькому. Як не дивно, але в цьому будинку відчувається зв’язок поколінь, онуки і правнуки щороку збираються на родовому подвір’ї навколо старого ясена — єдиного живого свідка життя поета. Саме тут, за словами самого Миколи Вербицького, суворий батько «тщательно заботился о воспитании сына, при помощи ременной треххвостки внушая ему правила нравственности». Через надруковані у «Чернігівських губернських відомостях» сміливі вірші їх юний автор опинився у Полтавській гімназії, де потоваришував з таким самим талановитим Михайлом Старицьким. Далі в Київському університеті Микола Вербицький приєднався до братів Йосипа і Тадея Рильських та інших молодих вільнодумців. У сатиричному виданні «Помийниця» вони критикували тодішню дійсність. Миколу Вербицького вдалося перевести до Петербурга, але там він зустрічає Павла Чубинського. Молодий Микола Вербицький під   впливом Кобзаря друкує у 1862 році в журналі «Основа» таку поезію: «Було врем’я (не вертайся, Лихая годино!) - Тихо, мовчки, бідувала Мати Україна; І родивсь пророк в народі, І став перед нами, Заговорив правдивими Слізами-словами, І розкрив він народнії Давні домовини, І розбудив широкії Степи України, І народу віщував він Вічну славу, долю, І благав нас становиться За правду, за волю…»                               

 

Правнук поета Володимир Сиротенко (Вербицький) зі слів бабусі Євгенії Львівни Вербицької-Кулешової переповів свою версію створення українського гімну: «Павлусь Чубинський згадав про похорони Шевченка, брати Рильські заспівали «Єще Польска...». Акомпанував Микола. Коли брати скінчили, почав тихенько наспівувати переклад. Тут Чубинський запропонував йому не перекладати польський гімн, а під ту мазурку скласти свої, українські вірші. Микола заспівав: «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля, ще нам, браття молодії, усміхнеться доля...». А далі писали вже разом».                                                                             

 

У Чернігівському  історичному музеї зберігаються листи, написані власноруч Вербицьким до літератора Олекси Коваленка, де сам Микола Вербицький пише про те, як подарував свої «дві стрічки» покійному колезі. Олекса Коваленко в третьому випуску альманаху «Українська муза» (1908 рік) так написав про Миколу Вербицького: «Не зважаючи на те, що природа наділила поета значним поетичним хистом, він чомусь не виявив інтенсивності, і його муза не часто обдаровувала нашу літературу поетичними творами. (Між іншим, в гімні «Ще не вмерла Україна», що нап. Чубинський, є два рядки Вербицького). Його поезії перейняті красою і формою, подібні до народних пісень; писані вони легким плавним складом».

 Частину подальшого життя перебував у засланні в Росії, працював викладачем  (1875 – у м. Рязань, 1886 – у м. Орел). Найбільш відомі його учні  Леонід Андреєв та Марія Заньковецька. 1900 повернувся до Чернігова.

В нашій книжковій виставці представлені три антології, в яких є по кілька поезій Миколи Вербицького.  В першу чергу, відзначимо «Акорди. Антологія української лірики від смерті Шевченка» (Київ, «Веселка», 2005). Це фототипна публікація -репринтне видання антології 1903 року, яку уложив (упорядкував Іван Франко). В ній три поезії Миколи Вербицького «До дому», «Ой квіточка під росою нагинається…» і  «Невольник». В антології української поезії (т. 3, Київ, «Дніпро», 1984) представлені дві поезії Миколи Вербицького «Невольник» і «Веснянка». У збірці «Україно, нене моя!» (Київ, «Веселка», 1993) – одна поезія «Додому».       

                                    

 

Запрошуємо до бібліотеки ім. Петра Панча вивчати разом сторінки життя і творчості наших напівзабутих письменників і поетів. Рекомендуємо прочитати первісний текст нашого майбутнього гімну.

ТВОРЕЦЬ ДЕРЖАВНОГО ГІМНУ ( До 208-річчя від дня народження Михайла Вербицького)

 

Пісня - душа народу, національні гімни - найвищий вияв його волелюбних прагнень, духовно-патріотичних устремлінь. У вірші поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна» втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. У 1963 році у четвертому (грудневому) номері львівського часопису «Мета» вірш Чубинського був виданий анонімно, і до того ж знаходився» серед трьох віршів Тараса Шевченка. Греко-католицький священик села Млини (тоді Австрія, а нині Польща – 10 км від прикордонного переходу Краковець-Корчова) отець Михайло Вербицький, якому принесли часопис, вирішив покласти на музику слова, які вважав шевченковими. Цей вірш припав Вербицькому до вподоби високопатріотичним змістом і легкістю форми. Цікаво, що й беручись за «Ще не вмерла Україна», спочатку Вербицький написав музику саме для гітари – твір задумувався як сольний, і він сам виконав її на сходинах гімназійної «Громади» в Перемишлі, - а вже згодом адаптував її для хору, щоб усі члени «Громади» могли заспівати разом, зробив з неї хорову композицію. Вперше твір панотця надрукували з нотами у 1865 році, а прозвучав він публічно на Шевченкових роковинах у Народному домі в Перемишлі 10 березня того ж року. Після цього урочисту пісню виконували в Наддніпрянщини й Галичини під час проведення патріотичних заходів. Як і творчість Тараса Шевченка, вона об’єднувала людей, незалежно від місця народження.

Михайло Михайлович Вербицький (1815-1870) - талановитий композитор, один з організаторів духовного і культурного життя на Західній Україні. Будучи студентом богослов’я у Перемишлі, а згодом у Львові, Вербицький навчався співу у Віденського композитора і диригента Алоїза Нанке. Музичну композицію опанував під керівництвом композитора Льоранца. Належав до так званої «перемишльської школи» композиторів, яка заклала основи музичного життя в Галичині. Він автор багатьох музичних творів на народні мелодії, полонезів, вальсів, збірника п'єс для гітари, симфонічних творів - увертюр до драматичних вистав, солоспівів та хорів. Вербицький дав музичне життя поетичним творам Юрія Федьковича (твори Федьковича представлені в нашій невеличкій експозиції), Івана Гушалевича і, зокрема, «Заповітові» Шевченка (текст і музика надруковані у Львові 1877 року). Він належить до яскравих представників національної композиторської школи, що сприяли в XIX столітті активному духовному злету українського суспільства. Високий художній рівень творів Вербицького, майстерність композиторського письма дають право називати його першим західноукраїнським композитором-професіоналом, незважаючи на те, що він не закінчував спеціальних музичних шкіл і сучасники вважали його аматором. Твори Вербицького приблизно до Другої світової війни становили основу репертуару західноукраїнських виконавських колективів.. На його творчих традиціях виховувалося ціле покоління західноукраїнських музикантів. Творча спадщина Михайла Вербицького — одне з найцінніших надбань української культури.

Вперше надруковано текст пісні «Ще не вмерла Україна» з нотами у Львові в 1885 році у збірнику пісень під назвою «Кобзар». Зберігся автограф першої редакції музики до «Ще не вмерла Україна» - солоспів у супроводі гітари (відділ рукописів Наукової бібліотеки імені В.Стефаника) - з позначкою композитора Віктора Матюка: «Манускрипт Михайла Вербицького. На пам'ятку і до переховання бібліотеці передаю хвальному товариству «Станіславський Боян». Слова до музики повністю збігаються із тим текстом, що опублікований в «Меті».

Нове життя гімну почалося з часу утворення незалежної Української держави в січні 1918 року. Слова і музика пісні почали з'являтися у багатьох виданнях, зокрема у Львові, Києві, Відні, Берліні українською та в перекладі англійською, німецькою та іншими мовами. іноземних поспів і делегацій. Функцію національного гімну пісня «Ще не вмерла Україна» виконувала весь час існування Української держави. Однак офіційно державним він став 15 березня 1939 року - як офіційний гімн Карпатської України, що виникла 1939 року. Цим актом було підкреслено зв'язок традицій державності України. Але, на жаль, Карпатська Україна проіснувала недовго. Разом з її загибеллю гімн «Ще не вмерла Україна» був заборонений угорським урядом Міклоша Хорті, так само, як він більше сімдесят років був заборонений в Радянській Україні. Тисячі і тисячі вірних синів народу з цим гімном на устах боролися за волю України, страждали у царських і сталінсько-беріївських тюрмах, ішли на заслання, гинули героїчною смертю у повстанських загонах.

Наш сучасник-композитор Валентин Сильвестров так характеризує український гімн: «Гімн України — дивовижний. Спочатку він начебто не справляє враження, але це лише на перший погляд. Його створив Михайло Вербицький — церковний композитор середини ХІХ століття… у нього був мелодійний дар — це помітно з його літургій. Він був церковним композитором. І ось цю патріотичну пісню він теж створив як церковний композитор. Це ж алілуя, розспів! У гімнах ніде такого немає! Це унікальний твір… у ньому є ознаки літургійного початку. У цьому гімні затонула якась пам'ять про літургію, про всеношну».

Нашім відвідувачам рекомендуємо довідник Марти Преварської «Видатні українці. Культура. Мистецтво. Освіта» (Київ, «Велес», 2016), енциклопедичний довідник за редакцією А.В.Кудрицького «Митці України» (Київ, «Українська енциклопедія» імені М.П.Бажана, 1992), науково-популярне видання «Проект «Україна. Австрійська Галичина» (Харків, ЛА «Час читати», 2016). На жаль, в паперовому вигляді в нашій бібліотеці не так багато видань з інформацією про цю видатну особистість.

На проспекті Степана Бандери у Львові майже поруч з Науковою бібліотекою імені В.Стефаника чудовий пам’ятник Михайлу Вербицькому. Можна тільки позаздрити львів’янам за ту величезну кількість поезій на стінах будинків, за меморіальні дошки українським патріотам на місцях їх арешту чи загибелі, львів’янам - діячам науки і культури різних  національностей багатьох століть, не забули навіть про помешкання батьків наших відомих  українців, які народилися вже в еміграції. А ми запрошуємо до нашої бібліотеки, яка намагається хоч трохи популяризувати творчість наших маловідомих або забутих українських літераторів. На жаль, майже всі найбільш талановиті автори літератури радянського періоду – або мертві, або емігранти, звідси і не такі відомі. Ідеального державного устрою не існує, ідеальних письменників і поетів також. Згадуємо Аристотеля «Всі люди за своєю природою прагнуть знань» і розуміємо, що прочитати все просто неможливо. Чекаємо на Вас!

ВІРА АГЕЄВА "ЗА ЛАШТУНКАМИ ІМПЕРІЇ". ЧИТАЄМО РАЗОМ!

 

«Упродовж кількох днів сталося неймовірне – вдрузки зруйнувався віками плеканий міф про велич Росії та її високу цивілізаційну місію, про народ-богоносець, який осяває променями істини цілий світ, про незрівнянний гуманізм російської культури»  Віра Агеєва, 1 березня 2022

 

Трошки більше року тому, на початку повномасштабного вторгнення московських військ в Україну, наша бібліотека знайомила читачів нашої бібліотеки і відвідувачів нашого сайту з окремими статтями Євгена Маланюка, який близько століття тому відкрито заявляв: «Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які боряться з «реакцією» і більшови-ками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією».

Той, хто навчався в радянські часи в середній школі, добре пам’ятає те  поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз, в умовах планомірного знищення українських міст і сіл, використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.

Бібліотека ім. Петра Панча має намір проінформувати своїх читачів про збірник есеїв літературознавця Віри Агеєвої про українсько-російські культурні відносини «За лаштунками імперії» (Київ, «Віхола», 2022). Літературознавці пишуть для того, щоб радити нам саме цікаві книжки. І «За лаштунками імперії» саме такий дороговказ. Оксана Забужко надзвичайно лаконічно написала про свої враження: «Це книжка про війну пам’ятей та ідентичностей, про стратегії конструювання спільнот і різничкування «своїх» і «чужих», про зраду й колаборацію і про те, чи і наскільки застосовні ці поняття до колоніальних народів, — про все те, про що нині щодня читаємо в соцмережах і чим попередні два століття, як показує Агеєва, преінтенсивно займались у своїх творах Квітка й Гоголь, Шевченко й Нечуй-Левицький, Леся Українка й Рильський, Хвильовий і Домонтович... Негайно їх усіх перечитати — ось той головний імпульс, який зроджує книжка Агеєвої…» Під аналітичним оком Віри Агеєвої два століття нашої добре знайомої зі школи української класики перетворилися в літературу «гібридної» війни.

Віра Агеєва не просто пише про різні народи і різні культури. Так, у першому розділі Віра Агеєва, звернувшись до розгляду літературного спадку Григорія Квітки-Основ’яненка, дає можливість нам уявити собі протистояння Квітки імперській колонізації. А у другому розділі, зрозуміючи позицію Миколи Гоголя, якому доводилося балансувати між двомакультурами, можна ще раз, вже після Євгена Маланюка і його блискучої статті «Гоголь – Ґоґоль», зробити висновок, що означають феномени двомовності та національного роздвоєння. Чудово сприймається розділ «Як гуманізм російської літератури вичерпався на українському питанні». Віра Агеєва цитує Шевельова: «Історія культурних зв’язків між Україною і Росією — це історія великої і ще не закінченої війни. Як усяка війна, вона знає наступи і відступи, знає перекинчиків і полонених. Історію цієї війни треба вивчати». А  Оксана Забужко назвала це його для нас засторогою: «Нам в Україні конче потрібна була аж ціла «гаряча» війна для того, щоб ми нарешті прочитали Шевельова — і зрозуміли, що він, власне, ціле життя намагався нас про неї попередити (якщо не прямо підготувати!)».

І, насамкінець, ще одна цитата:                                                                                                          «Запропонований у цій книжці погляд крізь призму культурного спротиву дозволяє уникнути надто спрощеного протиставлення жертовної вірности — або зради, однозначного уславлення чи таврування. Спокусі воднораз провести межу між добром та злом, зректися усіх складнощів і створити пантеон лицарів національної справи без страху й докору піддатися легко, тільки ґлорифікація нічого не пояснює і нічому не вчить. Залежно від обставин вироблялися різні стратегії співіснування підпорядкованих та переможців задля збереження своєї загроженої ідентичности. Попри всі виклики, поразки і втрати культурний суверенітет своєї нації українці таки зуміли захистити». Отже читаємо разом ці есеї для того, щоб дивлячись - бачити, і слухаючи - чути. Намагаємося зрозуміти нарешті і Маланюка, і Шевельова, і Забужко, і Агєєву: ми боремося з московською нацією.

Історична довідка «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!» Бориспіль, перебудова, перше виконання

Яскравим виявом патріотично-національних почуттів українців стала поява вірша поета і етнографа Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна». Жодному іншому творові української літератури не судилася така велична і, водночас, трагічна доля. Велична, бо в ньому втілена споконвічна мрія народу стати суверенним, здобути волю, виражена незламна віра у відродження України. Трагічна, бо понад століття пісню-гімн переслідували, забороняли, вбивали, але - не вбили.

1862 року в Києві кілька українофільських гуртків об’єдналися в Громаду, серед перших членів якої були П.Чубинський, В.Антонович,  Т.Рильський та інші. Проти Громади невдовзі було заведено кримінальну справу, почалося слідство. А восени цього ж року в Києві 23-річний бориспільчанин Павло Чубинський на вулиці Великій Васильківській (нині будинок 106 – перший за поліклінікою у напрямку від нашої бібліотеки до Володимирського ринку), почув патріотичну сербську пісню, яка його вразила. За спогадом сучасника Леоніда Білецького Чубинський пішов у сусідню кімнату і повернувся звідти з готовим текстом, який розпочинався словами «Ще не вмерла Україна, ні слава, ні воля!». За цей вірш автор одразу поплатився засланням до Архангельської губернії. Царська охранка постійно тримала в полі зору всіх діячів української культури, за найменше підозріння у «сепаратистських» тенденціях кидала в тюрми, на заслання. Про життя і творчість Павла Чубинського наша бібліотека вже розповідала.

В радянський час пам’ять про Павла Чубинського ретельно стиралася. У ставленні до Павла Чубинського комуністичний режим виявився вірним послідовником російського самодержавства, що зайвий раз засвідчує імперську природу царської Росії і Радянського Союзу. Влітку 1917 року члени «Просвіти» ініціювали створення Бориспільської Української гімназії, якій було присвоєно ім’я їхнього земляка Павла Чубинського. Трагічними стали долі педагогів і випускників гімназії. Талановитого хормейстера Бориса Левицького, українського письменника Сергія Жигалка, режисера Бориса Дробинського, соратника Леся Курбаса, актора театру «Березіль» Анатолія Магеровського, бандуриста Дмитра Пінчука та багатьох інших випускників гімназії розстріляли. Директора гімназії Василя Костащука, його учнів Івана Кошмана, Миколу Клещенка заслали на довгі роки в радянські концтабори. Деякі, рятуючи своє життя, як учителька Ганна Чикаленко, емігрували і більше ніколи не повернулись в Україну. Впродовж багатьох років дозволялось згадувати про випускників та вчителів гімназії, українських патріотів лише як про бандитів, зрадників Батьківщини, націоналістів, іноземних шпигунів та контрреволюціонерів.

Онуку Павла Чубинського - Чубинську Катерину Павлівну (1899–1986), яка була за освітою філологом, захистила кандидатську дисертацію, постійно цькували через непролетарське походження. А вона просто була сумлінною дослідницею життя і наукової спадщини свого великого діда Павла Чубинського. Із 1919 р. в Борисполі та інших районах Київщини вона була директором дитячих будинків, учителькою початкових класів. На хуторі Чубинського та у ближніх селах разом з однодумцями організовувала аматорські театри у руслі діяльності «Просвіти».

А правнука Павла Платоновича Чубинського – Володимира Дмитровича Чубинського, який написав слова і музику «Маршу КПІ», добре відомого кожному студенту, співробітнику чи випускнику НТУУ КПІ ім. Ігоря Сікорського, комуністична влада пресувала протягом десятиліть (майже в ті ж дати, що і Василя Стуса). 20 травня 1987 р. Чубинський залишив передсмертну записку і покінчив життя самогубством.

Багато киян поважного віку чули про начебто націоналістичний мітинг у Борисполі, пов’язаний з намаганням тодішніх захисників великої російської культури стерти з лиця бориспільської землі будь яку згадку про творця «Ще не вмерла Україна» і знести стародавнє Книшове кладовище, на котрому спочивав прах автора українського національного Гімну Павла Чубинського. Привід був залізобетонний – треба провести теплотрасу до нового мікрорайону. І ось тоді на заклик ще не утвореного Бориспільського Руху на десятитисячному мітингу у виконанні хору «Гомін» вперше на Київщині прозвучав наш гімн «Ще не вмерла», підхоплений бориспільцями і небайдужими киянами.  Багато років до цієї події свою участь у цьому майже нелегальному хорі приховувала колишня співробітниця автора цього звернення, до речі, етнічна росіянка.  

Майже чверть століття сакральний зміст нашого гімну залишався для багатьох десь на периферії суспільної свідомості. І лише з початком кривавої війни за існування країни, за справжню незалежність ми усвідомили глибинне значення кожного слова у своєму офіційному славені. Читаймо уважно первісний текст цієї пісні!

КРУТИ! ВАС НЕ МОЖНА ЗАБУТИ!

 

29 січня виповнюється 105 років бою під Крутами, де 530 українських воякiв, юнакiв і студентiв, маючи 16 кулеметів та одну гармату, на залiзничнiй платформi за 130 км від Києва зупинили десятикратно переважаючу армію більшовиків, які сунули на столицю.

Що цьому передувало?

 1917 рік. 7 листопада проголошено Українську Народну Республіку на чолі з Центральною Радою. Водночас московити не збиралися випускати Україну зі своїх «братерських» обіймів і  прагнули встановити контроль над нашою країною. У грудні більшовицький уряд росії направив ультиматум Українській Центральній Раді.  7 січня 1918 року більшовики оголосили загальний наступ на Україну. У середині січня 1918-го вони встановили контроль майже на всьому Лівобережжі та просувалися на Київ. За таких умов 22 січня 1918 року Українська Центральна Рада ІV Універсалом проголосила незалежність Української Народної Республіки.

Подробиці бою 

Військами УНР під Крутами командував Аверкій Гончаренко. Завдяки вигідній позиції та героїзму бійців українцям вдалося завдати росіянам значних втрат і стримати наступ до темряви. Потім під тиском ворога більшість підрозділів організовано відступили до ешелонів на станції неподалік і вирушили в бік Києва, руйнуючи за собою залізничні колії. Але одна студентська чота – 27 юнаків, – заблукавши у темряві, повернулася до станції Крути, яка на той час уже була зайнята більшовиками. Вони потрапили в полон. Полонених катували, а потім стратили. Згодом частину героїв поховали на Аскольдовій могилі у Києві. 

Які наслідки бій під Крутами мав для молодої української держави?

Затримавши ворога на чотири дні, українські війська дали змогу уряду укласти Брестський мир між Українською Народною Республікою і державами Четверного союзу. Перемовини закінчилися 9 лютого 1918 року підписанням Брестського мирного договору. Брестський мир означав визнання самостійної Української Народної Республіки суб’єктом міжнародних відносин. Згодом українські війська за підтримки німецьких та австро-угорських (завдяки Брестському договору) звільнили від більшовиків всю територію України. 

Хто не знає минулого, той не вартий майбутнього 

Ще не так давно ми ставили собі питання: чого ми кожного року згадуємо цю подію? Яке значення вона має для нашого сьогодення? Ми ставили ці питання й сперечалися щодо відповідей. Але все остаточно змінилося після 24 лютого 2022 року – року страшної, несправедливої, жорстокої, нищівної, загарбницької війни московитських варварів проти України. І як 105 років тому, так і зараз, наша держава протистоїть набагато переважаючим силам супротивника. Але тепер ми точно знаємо, для чого в нашій історії були Крути. Якби не такі приклади,  чи був би Майдан і жертовна смерть молоді за майбутнє країни? Чи був би героїчний захист Донецького аеропорту в новітній національно-визвольній боротьбі? Чи був би неймовірний, вражаючий подвиг захисників «Азовсталі», завдяки якому вдалося стримати рашистську навалу на інших напрямках фронту? Тепер ми точно знаємо відповідь і – НЕ ЗАБУДЕМО! 

На нашій виставці презентовано: 

-       перше в історії незалежної України видання невідомих і маловідомих документів, матеріалів, свідчень, спогадів учасників бою під Крутами – «Крути. Січень 1918 року»;

-       інші документальні та художні твори, присвячені героям Крут.

СІЧНЕВЕ ПОВСТАННЯ 22 СІЧНЯ 1863 РОКУ І УКРАЇНСЬКА КУЛЬТУРА

 

У січні 1863 року вибухнуло антиросійське польське повстання. Воно охопило не лише землі тодішнього Царства Польського, але й Литву, Білорусь, Волинь, Полісся. Керівники повстання висунули гасло «За нашу і вашу свободу!» й обіцяли створення вільної Речі Посполитої, яка об’єднає Польщу, Литву й Україну з триєдиним гербом (Польського Орла, Литовської Погоні та Св. Архангела Михаїла). Велика кількість шляхетських володінь на Правобережжі давала підстави розраховувати як на людську підтримку, так і на матеріальний ресурс. Шляхта володіла 92% земель у Волинській губернії, 90% у Подільській та 85% у Київській. Хоча відчутної підтримки на українських землях польські повстанці тоді не отримали, російський уряд не виключав такої можливості і звинувачував так званих «українофілів» (учасників українського руху на теренах Російської імперії) у підтримці (можливо, й несвідомій) польських планів. На тоді український рух був заслабкий, а часто навіть байдужий до польських закликів, але й не можна стверджувати, що серед повсталих не було українців. Андрій Потебня, найвідоміший із них, боровся в складі Комітету російських офіцерів.

Поховайте та вставайте, Кайдани порвіте І вражою злою кров’ю Волю окропіте. Тарас Шевченко     

Але скоро побачила Україна, що попалась у неволю, бо вона по своєй простоті не пізнала, що там був цар московський, а цар московський усе рівно було, що                                           ідол і мучитель. Микола Костомаров                                                                                                           

Поки Рось зоветься Россю, Дніпро в море ллється, Поки серце українське   З панським не зживеться. Пантелеймон Куліш

Фактично цей український Рух був започаткований Тарасом Шевченком, Миколою Костомаровим і Пантелеймоном Кулішем, які були духовним осердям заснованого в Києві Кирило-Мефодіївського товариства, участь у якому так драматично позначилася на їхніх долях. А у 1861 році перепоховання Тараса Шевченка в Україні дало потужний поштовх цьому руху, в якому неабияку роль відіграють Володимир Антонович та його приятель Тадеуш Рильський, яких у польських колах охрестять «майбутніми Гонтою та Залізняком». Першого незабаром викличуть на дворянський суд, де в присутності 60 шляхтичів він боронитиме свою позицію. Суд закінчиться нічим,  зате напередодні повстання польський табір покинули проукраїнські сили.  А восени 1862 року у Києві на вулиці Великій Васильківській, 122, у будинку купця Лазарєва, де квартирував Павла Чубинського (тепер на цьому місці будинок номер 106 - недалеко від нашої бібліотеки), був написаний текст майбутнього гімну України.  Ой, Богдане, Богдане Славний нашъ гетьмане! Нащо віддавъ Украіну Москалям поганимъ?!   Поширення цього вірша серед українофільських гуртків, щойно об'єднаних у Громаду, сталося дуже швидко.  20 жовтня того ж року шеф жандармів князь Долгоруков дав розпорядження вислати Чубинського «за шкідливий вплив на розум простолюду» на проживання в Архангельську губернію під нагляд поліції. Перша публікація вірша Павла Чубинського відбулася у  львівському журналі «Мета», 1863, № 4. Отримавши поширення на Західній Україні, вірш не пройшов повз увагу релігійних діячів того часу. Один із них, отець Михайло (Вербицький), знаний композитор свого часу, захоплений віршем Павла Чубинського написав  музику до нього.                                                                                                                          А тепер про наслідки початку повстання для українського руху і української культури. До Київського цензурного комітету надійшов рукопис «Притчи Господа нашого Ісуса Христа українською мовою розказані». Цензор Новіцкій відреагував на рукопис різко: у заяві до міністра внутрішніх справ він обґрунтує зв’язок між публікаціями навчальних книжок «малоросійським наріччям» та «замірами щодо відокремлення малоросійської народності».  І водночас підкреслить, що це збігається з польськими намірами й зобов’язане їм своїм походженням. Далі вже буде черга за міністром внутрішніх справ Валуєвим: «…Ніякої особливої малоросійської мови не було, нема і бути не може, і що наріччя їх, вживане простим народом, є тією ж російською мовою, тільки зіпсованою впливом на неї Польщі, що загальноросійська мова також зрозуміла малоросам, як великоросіянам, і навіть більш зрозуміла за так звану українську мову, яка тепер придумується для нього деякими малоросами і особливо поляками». Валуєвський циркуляр заборонив друк навчальної літератури українською мовою. Він  набрав чинності на основі резолюції імператора, який на документі написав: «Виконати». Українцям не вдалося переконати владу у своїй лояльності до Росії, а Микола Костомаров, один з ініціаторів підготовки Святого Письма українською, зауважить, що гроші на це видання щедро приходили з лівого берега Дніпра, надходили з Сибіру та Кавказу, але «жодного рубля не отримав з Правобережної Малоросії, де, як відомо, вся інтелігенція була в руках поляків». Під впливом повстання царський уряд починає трактувати український рух («южнорусский сепаратизм») як польську інтригу. Було організовано постійне цькування українського руху з боку офіційної преси, проведені арешти у Києві та Харкові, закрито усі недільні школи. Валуєвський указ 1863 р. був спрямований на те, щоб перешкодити українському рухові перетворитися з заняття вузького кола інтелектуалів у масове явище. Був заборонений друк освітньої та релігійної літератури українською мовою, навіть художніх книжок, «про всяк випадок». Наслідком дії циркуляра стало катастрофічне гальмування розвитку української літератури. Якщо 1862 року в російській імперії вийшло 40 українських книжок, то вже 1865 — лише 5, 1866 — жодної, а впродовж наступних трьох років — по 2 книжки щороку. Під впливом репресивних дій, пов’язаних з ухваленням Валуєвського циркуляру, українські діячі Центральної та Лівобережної України почали переносити свою діяльність на терени Галичини, де існували непогані можливості для розвитку українського руху і де можна було відносно вільно видавати літературу українською мовою. Завдячуючи цьому, вони зміцнили український рух у цьому краї, сприяли боротьбі з популярним тут москвофільством. 

В нашій книжковій виставці основну роль відіграє книжка Володимира Антоновича «Моя сповідь». Вона символізує його громадянську і наукову сповідь перед українцями, підведення підсумків усієї його життєдіяльності. Майже всі праці В. Б. Антоновича, за винятком кількох статей, які вийшли в Західній Україні, були написані автором й опубліковані російською мовою. В публікаціях майже не вживалися терміни Україна, українці, український. Це було пов’язано із забороною російської цензури. Нагадуємо слова Антоновича, «мозкового центра», «інтелектуального мотора» українського руху 1870—1890-х років.

«Вплив російської культури на українців занадто великий і тому шкідливий. Російська література сильніша за українську, а російська мова надто близька до української — це збільшує небезпечність. Коли українці засвоюватимуть загальнолюдські ідеї та вищу культуру з творів західноєвропейської думки чужоземними, більш далекими мовами, то вони не будуть так втрачати свою рідну мову, як тепер; вони намагатимуться висловлювати ці ідеї своєю мовою й цим сприятимуть її розвитку, а заразом і розвиткові рідної літератури та культури. Нехай молодь вчиться чужоземних мов, читає багатшу на ідеї західноєвропейську літературу — це буде корисніше для неї, аніж вплив російської літератури».

Антонович здійснив дуже важливу історичну місію: він довів та обґрунтував із використанням усього арсеналу сучасної науки, що українці є окремим, самодостатнім народом зі своєю неповторною історією, мовою та культурою — а не «южною ветвью единого русского народа». Це було, по суті, справою всього життя Антоновича. Як і справою його життя було «оскарження історичної Польщі», за словами його найкращого і найзнаменитішого учня Михайла Грушевського, тобто критичний аналіз «цивілізаційної місії» польської шляхти на українських теренах впродовж XIV—XVIII століть.

Ще один текст від Віктора Киркевича «Київ капіталістичний». Місяць тому автор відійшов в інші світи. Ця книжка розповідає, в першу чергу, про минуле українців, поляків, євреїв, які постраждали від імперської Росії, подає безліч фактів з різноманітних джерел про її репресивну політику, направлену проти народів на території сучасної України, зокрема проти поляків після польських повстань 1830-1831 і 1863-1864 років. Надзвичайно багато фактів про численні заборони української мови і досить швидку асиміляцію населення в містах України.  Увагу наших відвідувачів можуть також привернути «Нарис історії України» Ярослава Грицака, «Из воспоминаний жандарма» генерала В.Д.Новицького – розділ Х «Революционное движение в 70-х годах в Киев»,  розділ ХІV «Студенческие волнения в Киевском университете».                                                                                                                                                                                        Рекомендуємо  ще одну цитату від Антоновича: «Українець-русин вважає за етичне все те, що справедливо. У великоруса виступний етичний пункт сила; він поперед усього звертає увагу на те, чи факт дужий, чи не дужий».