понеділок, 31 січня 2022 р.
Пропонуємо книжкову виставку «Крути: Трагедія, подвиг, пам'ять», присвячену Дню пам’яті Героїв Крут.
Подіям бою під Крутами на залізничній станції поблизу селища Крути за 130 кілометрів на північний схід від Києва між 4-тисячною більшовицькою армією Михайла Муравйова і загоном 400 юнкерів Першої київської юнацької школи імені Богдана Хмельницького і 130 студентів київських вищих і середніх навчальних закладів, що захищали підступи до Києва, вже більше століття. Десятиліттями історія цього бою була своєрідним табу, темою, яка старанно замовчувалася радянською історичною наукою, а після набуття Україною незалежності обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії. Події 29 січня 1918 року під Крутами дуже нагадують реалії сьогодення. Адже саме тоді наші юні герої змогли на кілька днів зупинити наступ на Київ російських загарбників. В основі нашої виставки дві книги: Перше в історії незалежної України прекрасно оформлене видання невідомих і мало відомих документів, матеріалів, свідчень, спогадів учасників бою під Крутами – «Крути. Січень 1918 року» (Київ, видавничий центр «Просвіта», 2008). Крім того, тут вміщені статті і виступи С. Єфремова, Д. Дорошенка, М. Грушевського, Є. Маланюка та інших видатних особистостей доби Української революції 1917 – 1921 рр. ; Невеличка, але дуже змістовна книжка Ю. Сороки «Бій під Крутами» (Київ, «Золоті Ворота», 2013). Окремо представлені художні твори, присвячені темі бою під Крутами («Пам’яті тридцяти» П. Тичини, «Крутянці» Яра Славутича, «Під Крутами» О. Олеся, «Крутянська пісня» Б.-І. Антонича та інші).
Звертаємо увагу наших відвідувачів, що недалеко від нашої бібліотеки біля станції метро «Палац Україна» на будинку за адресою: вул. Велика Васильківська, 111/113 з’явився мурал, присвячений учасникам героїчного бою під Крутами.
Вічна Слава Героям!
Бібліотека П.Й.Панча долучилася до прєкту видавництва «Наш формат» «Військо Читає», який існує вже більше року. За цей час багато військовослужбовців отримали можливість познайомитися з актуальною, сучасною літературою. Відомо, що книга — це теж зброя, а правильні книги, прочитані бійцями та командирами нашої армії, допоможуть стати ближче до перемоги над загарбником. Читаймо книги. Пишаємося нашою армією!
«Найкраща пам’ять про письменника – це читання його книг» Володимир Панченко «Громадянство все менше читає, так знову просплять Україну.. Нечитання вижене українців зі світу». Євген Маланюк
До 125-річчя Євгена Маланюка (2 лютого 1897 – 16 лютого 1968), найвизначнішого поета української еміграції, перекладача, культуролога, літературознавця, критика і публіциста, бібліотека ім. Петра Панча представляє книжку його земляка Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» (Київ, «Ярославів Вал», 2019). Панченко виступає мандрівником у світі книг. Це він підкреслив епіграфом до своєї книги із Жака Бреннера: «Книга, яку ви тримаєте в руках, - це історія моїх подорожей у світі книг.» Прочитавши «Літературний ландшафт», з’являється бажання не тільки ознайомитися з іншими книгами Володимира Панченка, а й прочитати чи перечитати багатьох авторів, про яких він пише. Зацікавить багатьох читачів додаток до книги – «100 кращих творів української літератури ХХ століття» - проза, поезія, драматургія, укладений він за принципом: один автор – один твір; мова – українська. Критерії у Володимира Панченка - художня привабливість, суспільний резонанс твору.
На превеликий жаль, Володимир Панченко (2 вересня 1954 — 14 жовтня 2019) володар багатьох літературних і краєзнавчих премій, відомий український літературний критик, літературознавець, письменник, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», доктор філологічних наук, член Ініціативної групи «Першого грудня», до якої входять видатні українські діячі, яких називають совістю нації, не встиг стати лауреатом Шевченківської премії. Проте він був серед перших, хто діагностував загрозу «русского мира» і прямо назвав його ідеологів серед українського політикуму та наукової спільноти. І в своїх «слайдах» він весь час заставляє нас думати, що ми повинні чітко називати ворога ворогом.
Євген Маланюк командував кулеметною сотнею на Південно-Західному фронті. З 1917 р. – старшина Армії УНР, керує оперативним відділом Генштабу. Після поразки національно-визвольних змагань перебував у таборах інтернованих на території Польщі. 1923 р. виїхав до Чехо-Словаччини і згодом навчався в Українській господарській академії у Подєбрадах. Був неформальним лідером так званої «празької групи» українських поетів ( Юрій Дараган, Леонід Мосендз, Оксана Лятуринська, Олег Ольжич, Олена Теліга та ін.).
В книжці Володимира Панченка «Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів» два «слайди» присвячені Євгену Маланюку («Ми боремося з московською нацією..» і «Сивий Марс козацького Риму»). Хочеться і хочеться просто наводити Панченкові посилання на Євгена Маланюка: «Нашу історію і наш нарід вигриз матеріалізм, який прийняв свою найпотворнішу, чисто національну форму: куркулізм», – ця думка у Маланюка повторюється в різних варіантах. Романтичні на початку мріяння про «ставок і млинок» усе більше «віддуховнювалися» (його слово!), надто ж у ХVІІІ-му і ХІХ-му століттях. Національний дух слабшав, поступаючись місцем меркантильним – «куркульським»! – розрахункам (мовляв, що мені державність і національна воля, коли треба будувати власну «хату скраю». Маланюка обурював сам комплекс рабства й меншовартості, сама готовність значної частини українського народу підставляти свою шию під будь-чиє ярмо. Саме з цієї причини Маланюк ніколи не вдовольнявся показною бутафорною «українізацією»: вишиванка – кожух – шаровари – «оселедець»... Він безжально й безкомпромісно «жорстко-ярим залізом » пік глибинну рабську суть хохлацтва-малоросійства.
Наша інформація стосується, в основному, першого «слайду», в якому йдеться про перебування Євгена Маланюка у таборах для інтернованих: 1920-1923 рр.. і окремих посилань на його постать і спогади в інших «слайдах» своєї книжки. У 1922 р. саме Євген Маланюк був основним автором «слова до читачів» літературно-артистичного товариства «Веселка»: «Вам, молодшому поколінню Українському, що гартуєте душу в грозі й бурі визвольної боротьби, що залізом і кров’ю останніх п’яти літ скріпили серця, випадає нині, в час примушеного мовчання гар¬¬мат, нове завдання: творити націо¬нальну культуру і тим зміцнити сили Народу в його визвольних змаганнях. Ви мусите ввести нашу національну культуру в перші шереги національних культур Європи, бо тільки національна українська культура поставить світ перед фактом: самостійна Україна». Розповідаючи про Євгена Маланюка, Володимир Панченко надає надзвичайно цікаву і корисну для всіх нас інформацію про феномен «зради» у коридорах влади. Сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив у Києві згадував: «Тоді (навесні 1918 р. — В.П.) слово «гетьман» було для мене синонімом слави, міці, багатства й сили Української держави. Скажу більше: тільки із встановленням цієї форми влади я почув вповні те, що зветься національною гордістю. Правда, через яких півроку мрії мої розбилися без жалю, через півроку слово «гетьман» було заплямоване і позолота його злізла». Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2 (зараз приміщення НСПУ), де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу, як невдовзі пересвідчився майбутній «імператор залізних строф» Євген Маланюк, не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Є. Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця! Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...
Агресивні російські великодержавники різної масті, про яких згадував Євген Маланюк, легко знаходили для себе місце і в інших структурах Української держави Павла Скоропадського — і хіба це не було трагічним парадоксом 1918 року? Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії» То що вже казати про інших?! (Слова Василя Зеньковського, між іншим, чітко пояснюють той факт, що вже у наш час інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!).
Євген Маланюк швидко зрозумів, що хтось має малювати привабливі візії майбутнього, казати «Ти – найкраща з країн», а хтось мусить займатися малоприємною для нації «шоковою терапією». Читаймо Євгена Маланюка: «У нас малоросійство було завжди хворобою не лише півінтелігентською, але –
й передовсім – інтелігентською, отже, поражало верству, що мала виконувати
роль мозкового центру нації».
В Україну Євген Маланюк зміг повернутися лише 1989-го. Добірками віршів і книгами. Завдання нащадків не дати загубитися його творчості у часі.
Адже уроки визвольних змагань від Євгена Маланюка для нас очевидні: перемагати можна лише тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. Якщо ж її немає, якщо еліти живуть ілюзіями і несамовитим прагненням взаємної помсти, якщо вони ладні піти «кочубеївським» шляхом, укладаючи «таємні угоди» з ворогом, якщо вождів засліплюють амбіції чи вузько-партійні доктрини, — добра не чекай.
Програють усі, програє Україна. І настане момент, коли в Київ прийде новий Щорс із червоним або іншим прапором, врученим йому ненаситними сусідами.
20 січня в кіноклубі «Книги і кіно» дивилися фільм режисера Пон Джун-хо «Паразити».
У центрі сюжету історія сім'ї Кі Тека, яка живе у напівпідвалі та перебивається мізерними заробітками, збираючи упаковки для піци. Ситуація змінюється, коли старший син Кі Ву завдяки рекомендації друга, фальшивому диплому та природній чарівності отримує роботу репетитора англійської мови дочки бізнесмена Пака. Опинившись у розкішному будинку, хлопець знаходить нетривіальний спосіб вирішити проблеми своїх рідних. Паразити вражають сумішшю жанрів. Спочатку це комедія, потім сатира, а з другої половини взагалі драматичний фарс з елементами трилера.
Кінострічка Паразити отримала позитивні відгуки критиків та глядачів, а на Каннському фестивалі, де вона була представлена, удостоїлася Золотої пальмової гілки — вперше в історії корейського кінематографу.
Ланцюг єдності - дорога правди та волі
22 січня 1919 року в Києві на Софійському майдані сталася визначна подія в історії нашого народу – урочисте проголошення Акту Злуки: в єдину українську соборну державу об’єдналися Українська Народна Республіка та Західно - Українська Народна Республіка. В часи розрухи, в часи злиднів і голоду судилося спалахнути зірці колективної думки, загальної доброї волі, коли реальністю став давно омріяний девіз: «Однині воєдино зливаються століттями одірвані одна від одної частини єдиної України – Західноукраїнська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь і Наддніпрянська Велика Україна. В той морозний січневий день збулася віковічна мрія українського народу жити однією сім’єю на своїй землі, в єдиній державі, не розділеній кордонами і не розірваний між ворогуючими державами. Пам’ятаймо, що ми будуємо Україну. Україна – це ми, і сила країни – у кожному з нас!.
«Якщо б Ольга чи Ярославна писала вірші, то ті вірші й були б поезіями Оксани Лятуринської» Євген Маланюк
До 120-річчя від дня народження Оксани Лятуринської бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «Княгиня української духовності». Оксана Лятуринська (1 лютого 1902 р., хутір Ліски Волинської губернії Російської імперії – 13 червня 1970 р., м. Міннеаполіс, США) - одна із найвидатніших жіночих постатей в українській поезії. Літературознавець Петро Кононенко стверджував, що «Лятуринська — одна з найвидатніших оригінальних постатей української поезії (духовної культури в цілому) і її ім’я з достатньою підставою ставиться між іменами Лесі Українки і Ліни Костенко. При цьому береться до уваги як вагомий творчий доробок, так і масштаби неординарної особистості та тернистий життєвий шлях, що, як відомо, є мало не обов’язковою реальністю кожного талановитого українського митця-патріота». Володимир Панченко поставив її на тридцяту позицію в своєму переліку 100 кращих творів української літератури ХХ століття («Літературний ландшафт України. ХХ століття. 50 «слайдів», Київ, 2019, стор. 505). Вона почала писати дуже рано, її перші поезії російською мовою з’явилися ще в дитячому віці. У школі отримала почесне звання «вундеркінда» (писала твори за старшокласників). Прочитавши книжку Олександра Олеся « З журбою радість обнялась» стала писати українською, а також перейшла до нововідкритої української гімназії ім. Стешенка. На жаль, всі ранні поезії Лятуринської загинули в Празі 1939 року. Видана силоміць батьком у сімнадцятирічному віці заміж, вона втекла від нелюбого чоловіка і з величезними труднощами потрапила до Праги. Навчалася на філософському факультеті Карлового університету, в Українській студії пластичного мистецтва, Чеській високій художньо-промисловій школі. Три її скульптури – «Китаянку», «Янгола» та голову матері закуповує чеська Академія Мистецтв і виставляє у своєму музеї. Серед інших загальновизнаних робіт Лятуринської – погруддя Масарика, пам’ятник полеглим воякам у Пардубицях. У передвоєнні роки її великі скульптури виставлялися на виставках у Празі, а менші – у Львові, Відні, Лондоні, Берліні та у Парижі, де часто здобували визнання. За її проектом на замовлення Українського Національного Об’єднання в Голандії споруджено пам’ятник на могилі полковника Євгена Коновальця в Ротердамі. У Празі Оксана Лятуринська стає членом «Спілки українських митців, письменників і журналістів», співпрацює з Олегом Ольжичем, Юрієм Липою, Євгеном Маланюком, Олексою Стефановичем та іншими членами «Празької школи»; часто публікує свої твори у «Віснику» Дмитра Донцова. У 1938 р. виходить її перша поетична збірка «Гусла», а через три роки – «Княжа емаль». Після війни переїхала до США, але вже тоді мала величезні проблеми зі здоров’ям, не могла чути співрозмовця. Щоб якось порозумітись, треба було викладати думки на папері. Яр Славутич писав, що через глухоту вона не відчувала надмірний збіг приголосних у деяких рядках. Підірване здоров’я, матеріальні труднощі, важке вкорінення в емігрантський ґрунт підірвали й психічний стан Оксани Лятуринської. В останні роки життя вона відмовлялася від лікарської допомоги, терпіла важкий біль (рак легень) і категорично відмовлялася приймати знеболюючі засоби. На смерть Оксани Лятуринської професор Альбертського університету Яр Славутич (Григорій Жученко), поет, літературознавець і літературний критик написав дуже зворушливу статтю «Мужність і ніжність: Поезія Оксани Лятуринської». Ще 1947 р. він присвятив їй поезію «Тебе вітаю, сонце стопромінне…». Обидва ці твори представлені в нашій книжковій виставці. Яр Славутич захоплювався колисковими піснями Оксани Лятуринської, її поезіями про квіти чи взагалі рослинний світ. Згідно з її побажаннями, Оксану Лятуринську поховали у вишиванці, яку вона сама вишивала протягом багатьох років. Урна з її прахом похована на українському цвинтарі св. Андрія в Саут-Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Могила Оксани Лятуринської знаходиться навпроти могили товариша по літературі і по ідеях Євгена Маланюка.
У помешканні Оксани Лятуринської після її смерті залишилося дуже небагато мистецьких праць. Дещо з цього залишку передано до Української Вільної Академії Наук, а кілька портретів, включно з портретом Грушевського, передано до музею в Баунд-Бруку. Чимало праць мисткині розкинуто по музеях Європи та по приватних збірках. Надзвичайно грунтовний літературний портрет поетки належить літературознавцю Юрію Шереху(Шевельову) – «Після «Княжої емалі» (Над купкою попелу, що була Оксаною Лятуринською)», представлений у нашій виставці. Шерех захоплений, як вільно орієнтується Лятуринська у знаннях східних і західних філософських та релігійних течій, які вона робить висновки. «Якщо добро й краса зосереджені в українському народі, Захід не потрібний: Європа є в стані «як матеріальної, так і духової катастрофи». І цитуємо Шереха: «Вона зуміла крик свого нищеного покоління і всього українського народу втілити в поезію нечуваної напруги і осяйності». Всім шанувальникам українського слова обов’язково рекомендуємо літературний портрет Оксани Лятуринської - «Вундеркінд» Михайла Слабошпицького з книги «25 українських поетів на вигнанні». І наостанок потрібно все ж таки погодититися з твердженням Уласа Самчука, що Оксана Лятуринська, «поетка зі справжньої Божої ласки, призначена лише вибранцям…». У наші непрості часи, коли більшість населення України бажає миру, а в деяких урядових установах проросійських найманців вже відверто називають ДНР і ЛНР, Оксана Лятуринська виглядає (перефразовуючи Анатолія Дністрового) одним із останніх поетів-воїнів – прадавньої, особливої касти людей, для яких боротьба була поетичним натхненням, а поезія – митями справжності на полі честі.
Я не цвіт, не зоря, не сніжинка – Це вічного Бога витвори! Я сильна й слабка, я – Жінка, Саме та, з великої літери.
18 СІЧНЯ
Сьогодні в бібліотеці справжнє свято. Ми отримали в дарунок книги. Це свято відбувається при підтримці та безпосередній участі ГО «Козацька гвардія України», яка покликана зробити Україну краще. Саме книга здатна змінити життя, бути кращим другом і наставником. Дякуємо вам: Омельчук Євгеній, Жалій Валерій, Черниш Олександр. Ви подарували користувачам та працівникам бібліотеки гарний піднесений настрій.
13 січня, на Маланку, до бібліотеки завітали студенти Києво-Могилянської Академії з найкращим оздобом Різдва – вертепним дійством.
Молодь гостро відчуває настрій суспільства. Тому в канву вертепу вплетені елементи сучасного життя такі як телевізійні політичні ток-шоу, вакцинація, дійові особи сучасної України - А.Єрмак, Є. Комаровський, Я.Соколова та ін. В імпровізованих веселих сценках із картинами щоденного життя прозвучали різдвяні пісні. Весело і сучасно відзначили в бібліотеці Старий (Новий рік).
Людина, яка вміє і любить читати – щаслива людина. Навколо неї завжди багато розумних, добрих друзів.
Друзі – це книги. Як книжку не любити, коли вона і навчає, і допомагає, і радить. Багато цікавого написано про книги. А от щоб книжку вдягали ми в бібліотеці зустріли вперше. Нашій читачці Яні Синельниченко сподобалися книжки, які вона взяла в бібліотеці і щоб вони довше збереглися, вона вдягнула їх в спеціально пошиті одежини. Дякуємо, Яно!
Пропонуємо книжкову виставку «Українець, який відкрив світові космос», присвячений 115-річчю від дня народження головного конструктора ракетної техніки та космічних кораблів Сергія Павловича Корольова.
Сергій Корольов (12. 01. 1907 р.) - українець, який відкрив людству шлях у космос та заклав підґрунтя практичної космонавтики. Конструктор перших штучних супутників Землі і космічних кораблів, вчений і конструктор у галузі ракетобудування й космонавтики, головний конструктор перших ракет - носіїв, пілотованих космічних кораблів, основоположник практичної космонавтики. Під його керівництвом створено багато геофізичних і балістичних ракет, запущені перші у світі міжконтинентальна балістична ракета, ракета-носій “Восток” та її модифікації, здійснені польоти космічних кораблів, зокрема, вперше в історії пілотованих людиною та з виходом людини у відкритий космічний простір. Нащадкам залишилися у спадок закладені ним підвалини пілотованої космонавтики, пріоритет у найпередовішій галузі людської діяльності. А ще великий приклад того, як прожити життя, високо несучи горде звання Людини, долати численні терни, не ламаючись підніматись до зірок. Завдяки науковому й організаторському таланту конструктора та його учнів сьогодні Україна визнана у всьому світі космічна держава. Бібліотека ім. П.Й.Панча запрошує користувачів протягом січня ознайомитися з виставкою-персоналією «Українець, який відкрив світові космос». Відвідайте виставку і Ви дізнаєтесь про те, як Він уперше відірвав людство від земного тяжіння і вивів його у холодне й таємниче безмежжя космосу, як міг роками, десятиріччями – в упертій праці й творчому дерзанні, крізь труднощі й перепони – торувати шлях до зірок, про справді величну, трагічну, але і життєствердну постать.
«Ми на порозі самознищення» (Стівен Гокінг)
До 80-річчя від дня народження англійського фізика-теоретика, паралізованого генія Стівена Гокінга бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з тематичною полицею «Короткі відповіді на великі питання».
Стівен Вільям Гокінг ( 8 січня 1942, Оксфорд, Велика Британія — 14 березня 2018, Кембридж, Велика Британія) — англійський фізик-теоретик, космолог і автор багатьох книжок, директор з досліджень Центру Теоретичної Космології Кембриджського університету.
Широкому загалу він відомий своїми дослідженнями в астрофізиці, зокрема теорії чорних дір та популяризації наукових знань.
Перші ознаки смертельного захворювання у Гокінга з’явилися в 21 рік. Спершу вони були слабкими: легка незграбність і кілька несподіваних падінь.
1985 року він захворів на пневмонію, яка дала дуже серйозне ускладнення. А після необхідної операції він втратив голос. Отже відтоді і до кінця життя йому була потрібна цілодобова допомога команди людей.
Впродовж усього свого життя фізик не припиняв працювати. Дідусь трьох онуків, він і далі активно займався наукою, писав книжки. Нашим відвідувачам ми пропонуємо книжки Стівена Гокінга і Леонарда Млодінова «Найкоротша історія часу» (Харків, 2017) і «Великий замисел» (Харків, 2018), «Джордж і таємний ключ до Всесвіту» Люсі Гокінг і Стівена Гокінга (Львів, 2018), а також «Думати, як Стівен Гокінг» Деніела Сміта ((Київ, 2018).
На жаль, пророцтва цього генія дуже песимістичні: «Я вважаю, що ми досягли точки неповернення. Наша Земля стає для нас занадто мала. Населення світу дуже активно зростає. Ми на порозі самознищення». Гокінг наполягав на колонізації інших планет та на розвитку космічних польотів через стурбованість тим, що життю на Землі загрожують раптова ядерна війна, генетично модифіковані віруси, глобальне потепління та інші небезпеки. З точки зору Гокінга існує велика ймовірність зіткнення з метеоритами. Для людства у перспективі небезпеку буде нести штучний інтелект.
Практично всі звертають увагу на символічність дат народження і смерті цієї видатної особистості: він помер у Міжнародний День Числа П, що співпадає з днем народження Альберта Ейнштейна, а народився в день смерті Галілео Галілея. Прах Гокінга похований у Вестмінстерському абатстві у Лондоні 15 червня 2018 р. поряд з могилами Ісаака Ньютона і Чарльза Дарвіна.
Насолоджуємося разом чудовими текстами про життя і Всесвіт від Стівена Гокінга.
6 січня бібліотека приєдналася до міжнародної акції «Поклич поета на обід».
У гості до бібліотеки завітав читач, поет і перекладач, доктор технічних наук Віктор Постніков. Пан Віктор познайомив присутніх з власною поезію. яка здатна створити настрій, розповісти про почуття. Віктор також представив поезію свого друга британського поета Патріка Керрі. Влучно підібрані слова і кожен почув свою мелодію, зворушливу і неповторну. Нехай навколо вас буде більше добрих думок, слів і мелодій. Просто читайте.
Чекаємо на всіх 6 січня 2023 року!
КГБ проти дисидентів.
12 січня - п’ятдесят років погрому шістдесятників. Бібліотека ім. Петра Панча в перші дні 2022 р. на відзначення Дня українського політв'язня презентує друге видання книжки Георгія Касьянова «Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960-1980-х років». Книга присвячена маловідомим сторінкам новітньої історії України - подіям, пов' язаним з виникненням і розвитком руху протесту в 1960-80-х рр. У центрі уваги - протистояння української інтелігенції тоталітарній державі. 12 січня виповнюється 50 років від дня найбільшої репресивної акції проти українських дисидентів, коли одночасно було заарештовано більшість відомих представників національно-демократичного руху і розпочався так званий «генеральний погром» українського шістдесятництва. Газета «Радянська Україна» 15 січня 1972 р. повідомила про арешт за проведення підривної антирадянської діяльності туриста з Бельгії Ярослава Добоша, члена Спілки Української Молоді. Він намагався вивезти за кордон «один антирадянський документ» (як згодом з΄ясувалося, це була фотоплівка «Словника рим української мови», якого на допомогу поетам склав Святослав Караванський, тоді політв΄язень). 12 січня 1972 р. в Києві були заарештовані поет Василь Стус, інженер Зіновій Антонюк, недавно звільнений Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, кібернетик Леонід Плющ, учителі Олесь Сергієнко та Іван Коваленко; у Галичині видавець самвидаву Іван Гель, поетеса Ірина Калинець, письменник Михайло Осадчий, художниця Стефанія Шабатура. Незабаром, 20 січня, був заарештований священик Василь Романюк (згодом Патріарх Володимир); 20 лютого – поет Микола Холодний; 21 лютого – інженер Василь Долішній на Франківщині; 18 квітня - літературознавець Іван Дзюба, 11 травня - психіатр Семен Ґлузман, 18 травня - філолог Надія Світлична в Києві. 25 травня у Львові покінчив самогубством видавець самвидаву інженер Мар΄ян Гатала. 21 червня в Харкові заарештовані інженери Анатолій Здоровий та Ігор Кравців; 6 липня філософи Василь Лісовий і Євген Пронюк у Києві; 13 липня викладачі Кузьма Матвіюк та Богдан Чорномаз в Умані; 11 серпня поет Ігор Калинець у Львові; 17 листопада поетеса Ірина Сеник у Бориславі, 9 грудня – лікар Лідія Гук у Складовську. Загальний список сягнув понад сотню осіб, а ще були сотні обшуків, тисячі людей були викликані та допитані в КГБ. Добош після належної «обробки» зізнався про зустріч у Львові та в Києві з кількома шістдесятниками. Газета «Радянська Україна» опублікувала старанно зредагований звіт під назвою «Українські буржуазні націоналісти – найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві». Після видворення Добоша з СРСР на першій же прес-конференції він відмовився від свідчень, які дав під погрозами в слідчому ізоляторі КГБ та перед журналістами в Києві. Майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний вирок – 7 років ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 років заслання – й етаповані у Мордовію та Пермську область Росії, потім на заслання в Сибір та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психіатричних лікарень (Микола Плахотнюк, Леонід Плющ, Василь Рубан, Борис Ковгар, Михайло Якубівський, Ганна Михайленко…). Поодинокі спроби протестувати проти арештів жорстоко присікалися. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув'язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили психіатричною лікарнею і перестали публікувати його переклади. А Василь Лісовий за лист від 5 липня 1972 р. на захист заарештованих дістав 7 років ув΄язнення та 3 років заслання. Усіх, хто не давав показів проти заарештованих, звільняли з роботи (відома «чистка» академічних інститутів: Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Світлана Кириченко та ін.). Інших викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів. Відродження 20-х років справедливо називають розстріляним, а відродження 60-х – задушеним. Хто хотів вижити – мусив каятися (Зіновія Франко, Микола Холодний, Леонід Селезненко, Іван Дзюба, Василь Захарченко). Інші – писали наклепи на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок», прославляли Леніна і КПРС (Іван Драч, Дмитро Павличко). Деякі не витримували задушливої атмосфери і спивалися (Михайло Чхан), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у «внутрішню еміграцію» (Ліна Костенко, Михайлина Коцюбинська, Валерій Шевчук), або переїзжали до Росії (Лесь Танюк, Павло Мовчан). Георгій Касьянов вважає, що в ситуації, в якій опинилася зараз Україна: територіальні втрати, війна на Сході, гібридна війна, стрімке погіршення рівня життя, тотальна корупція, - виникає спокуса «заткнути рота» всім, хто висловлює погляди, що не збігаються з поглядами того чи іншого загалу, зростають культурна нетерпимість, ксенофобія, свобода слова стає жертвою, мова ненависті – повсякденністю. Отже, багато змінилося з тих часів, але, на превеликий жаль, багато що залишилося незмінним, проте вже немає тодішнього страху, його знищили ті відважні люди в 70-80-ті роки минулого століття. Шістдесятники зруйнували утопію про «нову» радянську культуру, про «нову» радянську людину і повернули словам і поняттям їх природне розуміння, вони повернули загальнолюдські цінності: віру в Бога, прагнення свободи.
Підписатися на:
Дописи (Atom)