«КОРОЛЬ ФУТУРОПРЕРІЙ» (До 120-річчя від дня народження Гео Шкурупія)

             « Шкурупій – вундеркінд нашої літературної          сучасності » О.Білецький

До 120-річчя від дня народження Гео Шкурупія (1903-1937) бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «КОРОЛЬ ФУТУРОПРЕРІЙ». Народився Гео (Георгій)  Шкурупій 20 квітня 1903 р. в Бендерах. Мати вчителювала, батько служив машиністом на залізниці. Дитинство пройшло на Поділлі. Вчився в 2-ій Київській гімназії.

Дебютний прозовий твір «Ми» опублікував у літературно-мистецькому альманасі «Гроно» (1920). Свої перші публікації Шкурупій підписував як Георгій, але восени 1921 р. до Києва приїхав Михайль Семенко, і юний Жора став футуристом Гео.

У 1921 р. сам «Святий Георгій» - Гео Шкурупій присвятив своїй майбутній нареченій 18-річній Варварі Базас – «Пречистій Святій Варварі», з якою познайомився на медичному факультеті Київського університету, поезію «Мантри», рядки якої зігріті глибокою ніжністю та високою любов’ю: «Нескінченні тротуари, / нескінченні тротуари / блискучих свічад, / я чекаю примари, / я чекаю примари / мого закохання. / А поки що квітнуть троянди / роз’ятрених ран. / Радісних зір плеяди / затьмив нічний туман. / І вийшов я на дорогу, / де послався срібний караван… О, пречиста, свята Варваро! / Геть струмінь шалених оргій, / в темних, закоханих кори тарах / тебе чекає святий Георгій… / І вийшов я на дорогу, / де розсипав хтось діаманти… / Молодик посадив зорю на роги, / і я вигукнув третій мантр. / Не з’явилась свята Варвара, / налякалась минулих оргій, / коло свічад, мов примара, / стояв у задумі святий Георгій». За рік Гео Шкурупій вже навчався у Київському інституті зовнішніх зносин,  А Варвара Базас закінчила медичний факультет, отримала диплом лікаря й титул «першої жінки Всесвіту, яка приєдналася до панфутуристів».

У творчому доробку поета Гео Шкурупія – поетичні збірки «Психетози. Вітрина третя» (1922), «Барабан» (1923), «Жарини слів. Вибрані поезії» (1925), «Для друзів поетів сучасників вічності» (1929, найповніше прижиттєве видання поезії). Коли в кінці 1923 р.      до Києва приїхала група харківських письменників і в театрі укрдрами Шевченка (нині драма імені Лесі Українки) влаштували спільний вечір столичних і київських літераторів, глядачів набилося під зав’язку до самої гальорки. Публіка підтримувала своїх, із залу на сцену кричали: «Барабань, Шкурупій!» Автору цього шедевра української лірики ХХ століття було двадцять! Рекомендуємо послухати шосту композицію «Шкурупій. Барабани» з чудової музичної збірки Сергія Жадана «Фокстроти» 2021 року. «Ми іноді дивовижно не помічаємо, наскільки поезія, яку називають класичною, хрестоматійною, насправді є сучасною і живою. У нас були великі поети, вони писали пластичні й музичні тексти, які хочеться співати й декламувати. Чим ми, власне, й займаємось», — пояснив Сергій Жадан.

Гео Шкурупій був надзвичайно переконливим в еротичній ліриці, захоплювався досконалістю й загадковістю жінок. Він був категорично проти брутального свавілля в стосунках між чоловіком і жінкою, шкодував за неможливістю сподіваної любовної повноти, переймався незворотністю часу, символізованого барабаном, «коли зорі накреслюють риску, / знаходять в етері смерть» («Барабан печалі»). Чудовий його любовний цикл «Романси баналі», у якому відтворено емоції іронічного ліричного героя, як і у віршах «Ждань» або «Предсонцзоря».

В нашій експозиції є книжка про літературний процес 20-х років «20-ті роки: літературні дискусії, полеміки» (Київ, «Дніпро», 1991), в якій розповідається, що після переїзду Михайля Семенка до Києва «науково-мистецька група «Космос» (О.Слісаренко, Гео Шкурупій, Микола Терещенко та художник О.Шимков) перетворюється на «Аспанфут»... Відомий вислів марксизму був відповідно перефразований: «Привід бродить по Європі - привід футуризму». Гео Шкурупій був одним із лідерів київського середовища футуристів, називав себе «королем футуропрерій», «тротуарним поетом», написав, як і М. Семенко, свій екстравагантний поетичний автопортрет. В. Петров у брошурі «Діячі української культури /1920-1940 рр./ - жертви більшовицького терору» зауважує: «…серед «ново-генераторців» Гео Шкурупій був, безперечно, найобдарованіший. Він був живий і жвавий, здібний письменник, друг і близький приятель О.Влизька. Його повість про Шевченка, що друкувалася в зошитах «Нової генерації», зроблена з темпераментом і своєрідно. Свого часу він починав з епатації  й деструкції.... З роками буяння молодої задерикуватості почала проступати в Шкурупія свідомість зрілої рівноваги». Ця думка колеги по перу й водночас близького до неокласиків критика-інтелектуала підкреслює здатність Гео Шкурупія еволюціонувати навіть у царині епатажу та вдаватися до безперервного пошуку чогось нового. Він не лише футурист, а й яскравий експресіоніст із відчуттям майбутніх катастроф.

В січні 1930 р. за редакцією Гео Шкурупія почав виходити «Авангард-альманах пролетарських митців «Нової генерації», в якому Гео Шкурупій мав необережно стверджувати: «Нове мистецтво вже втратило свій національний присмак... воно інтернаціональне, але має дуже виразні й гострі класові ознаки. Ім'я нації звучить лише як етикетка, ярличок, який уже ніякої функції не відіграє, воно має значення фабричної марки». Реакція на теоретизування Шкурупія була миттєвою Іван Микитенко у «Лівому шахрайстві» написав: «Лице не тільки політичного невігласа і нігіліста вимальовується... а таки справжнього українського націоналіста - хотілося чи не хотілося того Шкурупієві».

Літературно-художня й літературно-критична спадщина постаті «другого українського футуриста», «короля футуропрерій» Гео Шкурупія  – неординарне, самобутнє явище української культури.  З 1925 р. Гео Шкурупій виступає переважно як прозаїк. В інтернеті є кілька аудіокниг Гео Шкурупія: «Нарком» 28:02, «Армія пройдисвітів» 28:22, «Патетична ніч» 33:01,  «У мороз та хугу» 51:32, «Чорна неміч» 1:09:06, «Переможець дракона» 21:45. Олександр Білецький відмітив орієнтацію Гео Шкурупія на Європу.  Другий пласт творчості митця-футуриста – проза малої, середньої і великої форми, позиціонована свого часу як «ліва». Її формують збірники оповідань і новел, повість, три романи. На багатьох сторінках його прози дія відбувається на вулицях Києва. Нічні пригоди на київських  вулицях бездокументального гульвіси елегантно перетворені автором в бурхливу плавбу старого морського вовка від бухти Сан-Ресторано до бухти Сан-Домо з несподіваним полоненням в бухті Дель-Районо (оповідання «Тисяча пройдисвітів»). Патологічні будні війни з оповідання «Чорна неміч»: «А я з розгону всадив багнета в груди жидівки, вона якось здригнулася й присіла, а кров полилася по розхристаній сорочці, заливаючи жиденят, що очі їх зробилися великими, страшними». Твір означений рисами не тільки психологічного осмислення внутрішньої дійсності, а й психоаналітичним висвітленням підсвідомого. Недарма автор зробив жанрове уточнення «Клаптик записів хворого чоловіка». Розчахнена, пошматована свідомість головного героя Остапа перекидає його то в божевільню, то в театр, то в окопи.

Також Ґео Шкурупія заслужено вважають одним із чільних теоретиків українського футуризму, адже спадщина його нараховує ряд маніфестів, статей, виступів тощо.А як Вам такі слова Ґео Шкурупія про наповнення сучасного йому літературного процесу: «є велика література з багатьма видатними іменами, а читати нема чого. Є багато хліба, в їсти нічого. Є багато води, а напитися не можна. Читач, як відважний моряк, що пливе в морі без прісної води. Звичайно, читати є чого, і в морі води багато, але читати старе українське красне письменство скучно, й пити морську воду солоно».

Його роман «Жанна батальйонерка» - відвертий натяк на жахливий кінець жіночого «батальйону смерті» після захоплення Зимового палацу. Можливо, це і є справжня причина знищення Гео Шкурупія. 

Гео Шкурупій був і залишається цікавим кожному, хто гортатиме сторінки його книг. І, насамкінець, потрібно сказати, що книги Гео Шкурупія вже стали майже недоступними раритетами, а нових перевидань - не так багато. Найбільше зло, яке зробила радянська влада, - це знищення українського відродження 1920-тих. Це був наш неймовірний культурний вибух, коли за те коротке десятиліття тодішні наші українські генії і таланти (за словами Ярини Цимбал) зробили стільки, скільки досі не подужали вся українська література й усе українське мистецтво.  

Дві війни, два голодомори, дві евакуації, дві контузії.

 Сьогодні до бібліотеки завітала наша постійна читачка Токмакова Алла Василівна, якій саме в цей день, 11 квітня, виповнилося  90 років! Вона поділилася з нами своїми цінними спогадами про дві війни та два голодомори. Пані Алла пережила також дві евакуації. Під час Другої світової війни її сім’я евакуювалася з міста Кадіївка, що на  Луганщині, на Миколаївщину, а  в 2022 році жінка виїхала з Києва до Мілана.  Отримавши під час першої війни дві контузії, вона все ж таки подолала недугу й здобула зрештою дві вищі освіти – педагога та інженера.  У 90 років пані Алла зберігає ясний розум та оптимізм, цікавиться літературою, культурою. Ми вітаємо нашу читачку з чудовим ювілеєм і зичимо їй здоров’я та многая літа!

До 120-річчя від дня народження Борис Йосафовича Тенети

До 120-річчя від дня народження Борис Йосафовича Тенети (справжнє прізвище Борис Гурєєв, пізніше українізоване Гурій) бібліотека ім. Петра Панча підготувала історично-бібліографічну довідку «Закривавлене горло шепоче слова…».

 Народився Борис Тенета 8.04.1903 р. в селищі Покровське ( недалеко від Бахмута) на тодішній Катеринославщині у родині священика. Після смерті батька 1914 р. перебрався до Катеринослава, навчався в тамтешньому ІНО, у 1927-му перевівся до Київського ІНО на третій курс історичного факультету. Перші вірші надрукував у 1924 р. в журналах «Червоний Шлях», «Зоря», «Нова громада», «Життя й Революція» та ін. Як свідчить близький його друг Борис Антоненко-Давидович, «свого часу це був досить відомий автор багатьох ліричних поезій, що так і не вийшли навіть за життя автора окремою збіркою. Все розгубилося у вирі складних суспільних подій, не зібране й не вивчене до сьогодні, хоча майже кожна збірка оповідань мала широкі відгуки в періодиці того часу».

       Рекомендуємо прочитати оповідання Бориса Тенети «Безробітний» («Життя й революція», 1925). В ньому відбито реалії Катеринослава, у якому окупаційна російська влада дала дозвіл на відновлення економічного життя.

        Тенета видав книжки прози «Листи з Криму» (1927), «Гармонія і свинушник» (1928), «Десята секунда» (1929), «Будні», «Ненависть», «П'яниці» (1930), «В бою» (1931). Належав до угруповань «Ланка» і МАРС.

         1927 р. у часописі «Життя й революція», секретарем якого був Борис Тенета, виходить друком його перша повість «Гармонія і свинушник». Вона викликала серйозний резонанс у колах ортодоксальної критики і зробила молодого письменника популярним, а згодом – «неугодним». Ця повість абсолютно не відповідала вимогам тогочасної ідеології. Замість позитивного змалювання «прогресивних» ідей комсомолу, автор засвідчив його моральний занепад та деградацію загальнолюдських цінностей. Життя комсомольської молоді схоже на свинушник,  комсомольців цікавить лише задоволення власних фізіологічних потреб і гроші.  Гучні гасла влади і реальне життя є далекими від тотожності, тому ця повість зацікавила молодих читачів, і у 1928 р. «Держвидав» великим накладом вдруге видає популярну повість.       

          Цікавим для наших читачів є майже детективне оповідання «Ненависть», яке було вперше видано окремою книжкою у 1930 р. В подальшому перевидано на еміграції у збірці «Ненависть. Збірник східньо-української прози» у 1938 р. Головний герой твору, Гнат Власенко, командир червоного ескадрону, потрапляє у полон до власних військ. Він не може довести, що дійсно є бійцем Червоної армії, і, маючи можливість втекти, не наважується цього зробити: «Я не боюся смерті. Але померти від руки своїх – безглуздо, смішно... Знати, що твоя смерть нічого не варта...». Такі міркування героя, закинутого в горнило життя, песимістична концепція світу викликані соціальною напруженістю складного періоду радянської епохи. Художнє осмислення кризової ситуації суспільства підкріплюється і усвідомленням автором того, що насадження класової ненависті, пробуджуючи нелюдські інстинкти, закладає підвалини ненависті людини до людини. Яскравим прикладом цього є той факт з оповідання, що червоний командир Гнат Власенко воює проти петлюрівського загону, очолюваного його братом Кіндратом.

За спогадами дружини Євгена Плужника, Б. Тенета в передчутті арешту снував доволі наївні плани: «Небезпека наближається, скоро і по нас прийдуть, а жити так хочеться, що, здається, я зроблю так: піду до річки, залишу свій одяг на березі, покладу в кишеню всі документи на ім'я Бориса Тенети, а сам на голову нав'яжу який-небудь одяг такий, щоб можна лише було прикрити грішне тіло, перепливу річку… і нема мене… піду, куди очи глядять без документів, без нічого. А хтось знайде мій одяг на березі з документами, передасть у відділ розшуку міліції, міліція – в НКВС. Ну, що ж, скажуть, утопився сам раніше, ніж ми його утопили».

Письменник навіть написав з відчаю листи Сталіну й Горькому, благаючи звернути увагу на ситуацію в Україні, де ув'язнюють невинних людей.

Б. Тенету арештували 20.01.1935 р. на Кавказі, куди він поїхав до родини. В сухумській в'язниці він зробив спробу покінчити життя самогубством. Його врятували і відправили до Києва, встановивши суворий нагляд, щоб не повісився і не порізав вени. Але 6.02.1935 р. письменник уночі під ковдрою подер рушника і кальсони, прив'язав один кінець за бильце ліжка і затягнув собі на шиї петлю, дотримавши обіцянки: «Мене бандити не розстріляють, я не дамся…»

           Жоден з тодішніх критиків не звернув увагу на імпресіоністську забарвленість творів БорисаТенети, особливо чітко окреслену в перших книгах письменника «Листи з Криму» та «Гармонія і свинушник», а також окремих творах з наступних збірок. Навпаки, деяка розпорошеність, мозаїчність у змалюванні подій визначалися критиками як суттєвий недолік. Критики не звернули увагу також на оригінальне й самобутнє змалювання стану душі персонажів, їхні стосунки із собою, оточуючими та зовнішнім середовищем, на яскраву художню образність текстів письменника.

           Серед літературної мемуаристики радянської України з’явилися «Розповіді про неспокій» Юрія Смолича, в яких автор принагідно зараховує Бориса Тенету до «фаланги перших заспівувачів української радянської літератури», до видатних талантів, на яких «мимоволі озирались». Ґрунтовнішою є студія-спомин «Нездійснена поезія» «ланчанина» Бориса Антоненка-Давидовича, з яким свого часу дружньо «конфліктував» Тенета щодо «подвійності» (поет–прозаїк) власної творчості. Борис Антоненко-Давидович уважав, що прозовий хист Б. Тенети був значно слабший за поетичний. Він зазначав, що «зміст його прозових творів я пригадую тепер собі досить туманно, а от багато віршів його знаю напам’ять». Проте Б. Тенета намагався розвивати саме прозовий напрям своєї творчості, а на свої вірші дивився як на щось інтимне, занадто «своє», де лише самому собі можна сказати щиру правду.

        Рядки, написані ним за десять років до смерті, виявились пророчими: «Судилось жити й згинути мені...». Та ім'я його не повинно згинути в пам'яті нащадків.

ДЯКУЄМО ТИМ, ХТО ВОЮЄ, ЗА ТЕ, ЩО МИ МОЖЕМО ПРАЦЮВАТИ!

 

Пропонуємо книжкову виставку «Слава Україні», а світ «Героям слава» відказав».

  Більше року українці проживали не календарними днями, а трагедіями, втратами близьких.  Народ усвідомлює щоденну високу ціну, яку доводиться платити. Справжні герої – це наші Збройні Сили, які боронять нашу землю і виборюють нам мирне небо. Незламні , сміливі, вірні Батьківщині. Схиляємо голову перед подвигами кожного з Вас.  

«З чарівної країни дитинства» (До 90-річчя від дня народження Віктора Близнеця)

 

«Усі дорослі спочатку були дітьми, тільки мало хто з них про це пам’ятає».  Антуан де Сент-Екзюпері

«Ще один самогубця. Віктор Близнець. Чистий, світлий хлопець, світлий, як дитина… Талант! І нема. Лишив жінку, дітей, літературне товариство… Хвору 82-річну матір… Цього не зрозуміти. Наче заслано. Наче якась зла фатальна сила вибирає, вихоплює з письменницьких лав людей повносилих, найталановитіших.» Олесь Гончар

Книжковою виставкою «З чарівної країни дитинства» ми вшановуємо пам’ять Віктора Близнеця, 90 років від дня народження якого відзначаємо 10 квітня цього року. Віктор Близнець народився в селі Володимирівці на Кіровоградщині 10 квітня 1933 р. У 1957 р. закінчив факультет журналістики Київського університету, працював у газеті «Комсомольское знамя», в апараті ЦК ЛКСМУ, в редакціях журналів «Піонерія» та «Малятко», заступником головного редактора видавництва «Молодь». Публікуватися почав 1959 р., а перша книжка оповідань для дітей «Ойойкове гніздо» вийшла 1963 р. Більшість написаних книжок — для дітей. Переказав з давньоруської мови для юного читача «Повість минулих літ» (1980). Прекрасно оформлений              Г.Якутовичем том був відзначений на міжнародній книжковій виставці. 2 квітня 1981 р., за тиждень до 48-ліття, В. Близнець несподівано для багатьох, що його близько знали, вчинив самогубство. 

Письменник написав для дітей та молоді надзвичайно світлі, чесні й людяні твори. Перша збірка оповідань Близнеця вийшла 1962 року у видавництві дитячої літератури «Веселка». З цієї невеликої збірки оповідань й почалася літературна біографія письменника Віктора Близнеця. Потім були написані повісті «Древляни», «Мовчун», «Старий дзвоник», «В ту холодну зиму, або птиця помсти Сімург». Їх об’єднує тема війни, героїзм людей в боротьбі з фашизмом.

В повісті «Землянка», представленій у нашій книжковій виставці,  автор розповідає про життя села на Кіровоградщині в перший рік після окупації. Війна поклала на дитячі плечі героїв твору – Мишка, Вовки, Яшки, батьки яких воюють на фронті, – непосильний тягар: замінити дорослих, бути серйозною підмогою в сім’ї. 

Усі ми родом із дитинства. Віктор Близнець не тільки пам’ятав дитинство, а й зумів ввести читача у дивовижну країну дитинства, створивши «Звук павутинки», «Земля світлячків».

«Звук павутинки», також представлений у нашій книжковій виставці,  присвячений  «трав’янистим коникам, хрущам, тихому дощеві, замуленій річечці – найбільшим чудесам світу, які ми відкриваємо в дитинстві». Письменник показав дитину, яка вперше досліджує найчарівніший і найзагадковіший світ, вперше пізнає любов, правду та кривду, вчиться відстоювати добро й ненавидіти зло. Ця повість змусила критику говорити про автора як про одного з найяскравіших дитячих письменників України.

В. Близнець за своєю морально-психологічною конституцією не був бійцем, він не вступав у відкритий поєдинок із системою. Але в повісті «Звук павутинки» піддав беззастережному осуду моральну позицію, що стверджувалася в суспільстві, перевіривши її найвірнішим «лакмусовим папірцем»,— дитинством — і довівши їхню цілковиту не­ сумісність.

      Дитяча література 70-х років розвивалася під знаком «хеппі енду». Існувало неписане правило, за яким вважалося, що читання трагічних творів шкідливе для дитячої психіки. В. Близнець порушив це правило в багатьох своїх творах. Помирає Адам («Звук павутинки»), є відвертий натяк на сталінські табори для колишніх військовополонених  («Землянка»).

Письменник наполегливо і вперто розвивав трагічний конфлікт в українській літературі для дітей, він наголошуючи цим на необхідності говорити з юним читачем про найважливіше — життя і смерть, правду й кривду, любов і ненависть — без присідання й без сентиментального рюмсання. В.Близнець мусив власноручно нівечити свої твори, шукати компромісні варіанти. І зараз залишаються питання первісного оригінального тексту. 

В українській дитячій літературі 60—70-х років творчість Віктора Близнеця посідає своє особливе місце. В часи, коли процвітало прямолінійне моралізаторство, дидактизм, спрощення форм і примітивізація змісту, занедбання справжньої української мови й заколисування національної свідомості, він намагався стверджувати загальнолюдські моральні цінності, говорити з дітьми про найважливіше в житті, будити гордість за свій народ.                                                                    

І, насамкінець, процитуємо Раїсу Близнець, дружину письменника:

      «Він по-дитинному сприймав увесь світ — мав незаяложену, світлу натуру, дуже безпосередню, що часто шкодило йому у звичайному житті. Коли він ішов на зустрічі в школу, з молодшими чи старшими школярами, кожного разу хвилювався, ніби перед якимось іспитом. Він був надзвичайно відкритим, прямим і безпосереднім. У ті часи, особливо в розпал застою, такі вважалися ізгоями. Наприклад, працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» читали багато людей, але тихцем, а у Віктора вона запросто лежала на столі. Він був чудовою мішенню для стукачів. Нас зняли з квартирної черги, запропонували покинути роботу, він потрапив у чорні списки, кілька років ніде не друкували. Якщо в редакції щось і ставили в номер, то цензори тоді пильно за цим слідкували — все вигримували. Весь час викликали в райком, збирали там ветеранів, які його ганьбили, дорікали. Якось його викликали в ЦК комсомолу і запропонували написати покаянного листа. Віктор не погодився. Після цього тиск ще й посилився. Він опинився фактично в ізоляції. Колеги, журналісти, письменники намагалися з ним не зустрічатися, щоб на них не впала пляма».

«Чого вони так рано обірвали своє життя: Тютюнник, Близнець, Малиновська? Здається, в часи дореволюційні література українська не знала жодного самогубства… Чому ж тепер? Були сніги Якутії, заслання, тюрми, нестатки, а люди тримались. Так чому ж зараз?  Невже так багато безнадійності в повітрі, так багато туги за чимось?» Олесь Гончар

Запрошуємо відвідати виставку "Міфологема сакральної геометрії" художника Дмитра Титули.

Пропонуємо книжкову виставку « Моя душа - це храм », присвячену 105 - річниці від дня народження Олеся Гончара.

Олесь Гончар – ровесник нашої держави – Української Народної Республіки. Прийшов в післявоєнну літературу молодим з новелою про любов « Модри Камень ». Олесь Гончар надіслав її Петру Панчу, з яким листувався в передвоєнні роки. Петро Панч не забарився з відповіддю, в листі від 3 березня 1946 р. він написав: « Знайшовся - таки слід Тараса!.. Гарне оповідання. Свіже, щире, переконливе… Я дуже радий за Вас. Продовжуйте в цьому ж дусі.» Без жодних зауважень ця новела була надрукована в журналі « Україна ». І одразу авторові було вчинено винятково лютий рознос в передовиці газети « Радянська Україна ».

А вже наступними були « Альпи », які високо оцінив Юрій Яновський. А Остап Вишня 11 липня 1947 р. звернувся до Олеся Гончара зі зворушливим листом « Ви ввійшли в літературу як справжній, хороший, ласкавий письменник. Дозвольте мені, старому робітникові на цій ниві, потиснути Вашу руку і, коли Ваша на це буде ласка, - обняти Вас і поцілувати.

Я хочу, щоб Ви знали, яка радість обгортає мене, коли мені довелося жити в той час, як живе на світі Олесь Гончар. »

Фантастичний початок: Сталінські премії за « Прапороносці », класик у неповні тридцять років! Другий, після П.Тичини лауреат Шевченківської премії. Ленінська премія за роман у новелах « Тронка ».

А далі був « Собор », про який В.Коваль в своєму дослідженні « Собор » і навколо собору» ( Київ, Молодь, 1989 ) писав наступне : « Собор » тоді читали всі – і навіть ті, хто майже ніколи нічого не читав, і ті, хто не знав української мови, хто давно забув її й тепер нагадував собі по гостро критикованому роману. Всі знали про роман, щось чули про нього… Великі хвилі навколо нього крутилися і в зарубіжних радіо голосах. Дехто навіть розчаровувся, не знайшовши в ньому чогось надто смаженого. А де ж та церковщина та антирадянщина, про що всі кричать?.. Правду ж в романі написано, і завод справжній, і люди, і бюрократи наші рідні… Страшнішої правди про нас тоді не було. Але у дикій веремії навколо « Собору » знов все розділилося надвоє: хто за нього, того гнали й переслідували, хто проти – знов блага нові діставав ».

Саме в ці дні ми відзначаємо сумну дату - 50 років з початку 20-річного безпрецедентного нищення і замовчення роману « Собор » в Україні і колишньому СРСР. Так, Євген Сверстюк потрапив до таборів за свої есе ( і у т.ч. за « Собор у риштуванні »).

Олесь Гончар все своє життя відстоював право нашого народу на свою рідну мову: « …на Україні брежнєвські намісники, імперські холопи й наші доморощені держиморди наввипередки, з ренегатською запопадливістю сотнями й тисячами закривали українські школи, виганяли українську мову з установ, з усіх сфер життя. Людину за прихільність до українського слова могли позбавити роботи, ошельмувати, зацькувати, а то й відправити з ярликом націоналіста в мордовські чи ще якісь віддаленіші табори » ( з виступу Олеся Гончара на сесії Верховної Ради Україні 26 жовтня 1989 р. ). А ось його запис у щоденнику від 06.02.1986 р. « Відкрився ХХVII з’їзд Компартії України. Цілий день балаканини і жодного слова українською мовою ( хоча в складі делегатів 65% українців )… Після валуєвських указів чорніших часів для мови українського народу не було ж! І перший нищитель мови – він, Щербицький. З садистською послідовністю виганяє українську мову з усіх нарад, установ, із радіо; в школі за русифікацію встановив учителям надбавку в 15 крб., чи то пак 30 срібляників ».

А в січні 1990 р. був його виступ на мітингу з нагоди свята соборності України « Не люблю слово « ланцюг », віддаю перевагу термінові іншому, тож скажу, що жива оця сув’язь людей різних поколінь, всі оці сини й дочки народу, що численно вийшли сьогодні на українські шляхи, вони переконливо засвідчують силу національного відродження. Єднаються сьогодні не просто землі, міста, ландшафти, це ж єднається нація, єднається її колись розтерзана, зранена, але не вбита, знову воскресаюча душа! »

Всі ми були вражені надзвичайно достойною поведінкою Олеся Гончара під час студентського голодування в наметовому містечку на Хрещатику в жовтні 1990 р. : « студенти, діти продемонстрували на всю соборну Україну, як треба боротися за демократію, яка живе в юних душах готовність до самопожертви, безкорисливість, безамбітність…»

За кілька днів до смерті Олесь Гончар написав у щоденнику: « Коли звернув зі стежки в густі трави, то коники так і бризнули з-під ніг! Яка таки гарна в нас мова: коники бризнули з-під ніг! Дякую Богові, що дав мені народитися українцем ».

 

Диво, ім'я якому - КНИГА. Бібліотечний урок

 2 квітня, в день народження великого казкаря Ганса Крістіана Андерсена, коли весь світ відзначає Міжнародний день дитячої книги, гостями бібліотеки стали учні 3 класу школи № 37. Бібліотекар Тетяна Швед ознайомила дітей з бібліотекою, розповіла про правила користування бібліотечними книгами, провела літературну вікторину, прочитала оповідання Остапа Вишні "Любіть книгу".  Бібліотекар Тетяна Алексюк провела майстер-клас з виготовлення паперової закладки. Діти записалися до бібліотеки і з задоволенням фотографувалися біля книжкових виставок, які організувала бібліотека. Сподіваємось, що бібліотечний урок зацікавив школяриків, а бібліотека поповнилась новими користувачами.

"Апостол української державності" До 150-річчя від дня народження Миколи Міхновського. Бульвар Дружби народів перейменували на бульвар імені засновника української армії Миколи Міхновського.

 

Буча. 33 дні окупації.

 Пропонуємо фотоілюстративну виставку, присвячену річниці від того дня, коли українські воїни звільнили Бучу від російського війська. Місто перебувало під окупацією 33 дні.

Президент України Володимир Зеленський зазначив: "Буча. 33 дні окупації. Понад 1400 смертей, із них 37 дитячих. Понад 175 людей знайдено в братських могилах і камерах тортур. 9000 російських воєнних злочинів".

 В. Зеленський наголосив, що нині 365 днів, як Буча знову вільне українське місто, та є символом звірств армії росії. "Ніколи не пробачимо. Покараємо всіх винних", - додав Президент.

Читання по колу. Андрій Любка

Краще не скажеш. Дякуємо пані Ірині за подаровану бібліотеці книгу.

 Головний лейтмотив подарованої книжки "Як казали мої бабусі..." - у спростуванні твердження, що Схід України був завжди російськомовним. Ірина Плюсніна яскраво змальовує середовище, у якому зростала, показуючи україномовний Донбас часів її дитинства з багатством та розмаїтістю народної лексики, тим самим відновлюючи справедливість у ставленні до мовного питання її малої батьківщини.

21 березня у всьому світі відзначають день поезії

. Занурюючись, переважно, у прозу, ми часто забуваємо про поезію. Але хороша поезія дає змогу насолоджуватися неповторними словесними образами. До неї тягне, коли нас переповнюють найрізноманітніші почуття – кохання, радість, захоплення, сміх, ненависть, біль, розчарування. Вірші – як сповідь, як молитва, як дотик до найбільш потаємних куточків людської душі. А під час війни все, що ми маємо всередині, загострюється, спресовується й потребує виходу. Зараз багато з тих, хто мислить образами, - не просто поети, а й волонтери. Серед них Мар’яна Савка, Вікторія Амеліна, Андрій Любка, Катерина Міхаліцина. А найвідоміший, звісно, Сергій Жадан:

– Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

– Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в

новинах.

– Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії

символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть

розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й

голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого

сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю, де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Пам’ятаймо також про класику, яка завжди в тренді. 2 березня відбулася 3-D прем’єра мультфільму «Мавка» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня». За перший тиждень показів фільм зібрав 24,9 млн грн, що стало рекордом касових зборів серед вітчизняних релізів. Після другого тижня показів збори зросли до 60 млн грн, кількість глядачів склала 466 258 осіб. Мультфільм отримав також і схвальні відгуки критиків.

Маємо ще одну приємну новину: 19 березня виповнилося 93 роки легенді України Ліні Костенко, яку слушно називають совістю нації. Наші щирі вітання, Ліно Василівно!

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія — це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

У нашій бібліотеці ви зможете знайти як невмирущу класику, так і добірку сучасних поетів, прочитати власні поетичні твори, взяти участь у поетичних вечорах.