«Гоголь (фрагмент перший)» (1933), ««Гоголь — Ґоґоль» (1933). Євген Маланюк

 «Стоит передо мною человек, который смеется над всем, что ни есть у нас… Нет, это не осмеяние пороков: это отвратительная насмешка над Россией». В.Розанов

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про дві статті Євгена Маланюка, що були присвячені Гоголю,- «Гоголь (фрагмент перший)» (1933), «Гоголь — Ґоґоль» (1933).

Серед українських дослідників не існує і досі єдиної думки про цю неординарну особистість. Юрій Липа називав Гоголя зрадником, який пішов служити ворогу. Улас Самчук та деякі інші літератори також звинувачували письменника за це служіння чужій ідеї. Натомість на саме українських мотивах творчости Гоголя наголошували Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Сергій Єфремов, Євген Сверстюк та багато інших. 

 Ще у минулому сторіччі Євген Маланюк підмітив, що полеміка довкола «приналежності» Гоголя до української чи російської культури не вирішує головної проблеми – належного осмислення його впливу на формування національної свідомості українців. Сам Маланюк цікавився Гоголем, досліджував його твори, розмірковував над ними й прийшов до висновків, які і зараз, в умовах війни з Росією, не втратили своєї актуальності.

У блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк так пояснював феномен Гоголя: «Почуття постійної зв’язаності фальшивою роллю російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіанізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість» (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно русский»?), і погорда до європейських чужоземців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самотності»), і догмат поліційної єдности…. Словом все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського»…  (частково у Л.Толстого)…»

А у статті «Кінець російської літератури», про яку ми вже Вам роповідали, Маланюк писав: «Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший «свідомий малорос» і, можна сказати, батько малоросизму».

Іншими словами, за переконанням Маланюка, саме Гоголь заклав ідейні підвалини такого ганебного явища як національна неповноцінність.

У своєму блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк вельми оригінально переосмислює великий перелом, який стався в історії російської літератури, і звертає увагу на появу тенденції хворобливого психологізування та штукарства у творчості . Він пише: «Заклавши, мимоволі, підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі».

І ще раз звернемося до Євгена Маланюка: «Жоден політик світу ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь», – то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу – тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані «своїм», ані «русским». Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної й історично неоправданої імперії. Росія «не вдалася», передовсім тому, що костомаровські «дві руські народності» – по майже тристалітнім експерименті – не тільки не створили наднаціонального імперіального «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії й великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіанізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках - не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані – навіть хімія, самі в собі не можуть ні змінити, ні підмінити процесів органічних. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалості затискуючої їх машини. Але як тільки та границя буде перейдена, – наступає вибух. В останій дії з'являється справжній ревізор – Історія – і здирає маску з Хлєстакова».

З повним текстом статтей Євгена Маланюка «Гоголь (фрагмент перший)» і, «Гоголь — Ґоґоль» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

 

6 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Наступне заняття 10 квітня об 11:00.

 

Бібліотека ім. П.Панча відновила роботу з обслуговування читачів. Чекаємо у вівторок та четвер з 12:00 - 15:00.

 

«Кінець російської літератури» (1926). Євген Маланюк «Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література» Василь Розанов

Продовжуємо знайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). Починаємо з кінця цієї статті: «На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В. Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні гучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії: «В дійсності, ми лише гралися в літературу: „як гарно написав". І все полягало в цім „гарно", але що написав — цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література... Вона цікавилася лише тим, „як вони кохались" і „про що вони розмовляли". Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, 1/6 частиною суходолу і, оволoдівши, в дійсності зіпсували 1/6 частину суходолу. Планета не стерпіла й перевернула все... На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Арменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію… Поміж Європою і Азією ми з'явилися, власне, „межинедоумками", власне нігілістами, не зрозуміли ані Європи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли».

Ми розповімо Вам про третій розділ статті Євгена Маланюка, в якому йдеться про письменників-«попутчиків». Маланюк дав досить жорстку і одночасно цікаву їх дефініцію: «В дійсності категорія „попутчиків" охоплює порівнююче малочисленну групу другорядних (за передвоєнною оцінкою) російських письменників, у більшості белетристів, що фізично врятувалися під час знищення інтелігенції і, volens-nolens, не без значного впливу Чрезвичайки, „прийняли революцію". Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтелігенти, мляві й безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова». Революція виштовхнула вершки російської літератури на еміграцію, а з попутчиків зробила «видатних письменників». Маланюк підкреслює значну роль серед них графа Олексія Толстого: «Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури бодай у тому відношенні, що володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літературна мова — це застрашуючий жарґон». В сучасній російській літературі Маланюк виділяє трьох попутчиків-белетристів - Пільняка, Леонова і Бабеля. З точки зору Маланюка, реальні перспективи з них має лише один Леонов, хоч у даний момент усі три являють собою якісь «похідні» від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світу — з них ніхто ще не зміг витворити. Слід процитувати маланюкову характеристику Бабеля: «Бабель — це гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками" іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо притрушена пряностями спеціяльно російського семітизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і, як кожен російський жид, до нестями кохає її московський charme. До революції було немало подібного типу письменників (між іншим, дуже талановитий, але призабутий Олександр Кіпен), але ці письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості", „правожитєльство" і занадто „ніжну" опіку поліціянтів. Бабель, яко громадянин СССР, — цих неприємних речей не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. Кіпену, натурально, не прийшло б у голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної гвардії, а от Бабель, дістав популярність і славу своїм твором „Конармія", в якому описує подвиги будьонновських кавалеристів. Оце і вся різниця». І ось такими лаконічними літературними замальовками просто заповнена вся стаття. Олексій Толстой пропонував малювати велику людину-типа, героя нашої доби, повторити ще раз «великую русскую литературу», на що Євген Маланюк відповідав: «Даремні заклики. Не той час, не ті обставини і не ті люди, щоб „повторять великую русскую литературу". Та й не можна повторити того, що скінчилося». Залишається тільки дивуватися величезними знаннями Маланюка, яким рухала ненаситна жадоба до знань з літератури, мистецтва та історії. Багато наших читачів можуть не сприймати позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури. Однак слід зауважити, що переважна більшість тверджень і пророцтв цього поета і мислителя випробовані часом на істинність і правдивість. Потрібно читати і перечитувати Євгена Маланюка, який шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі він захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновування Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

5 квітня слухали лекцію викладача Острожської академії, кандидата історичних наук, доцента кафедри документознавства та інформаційної діяльності Ганни Валеріївни Охріменко.

 Тема лекції "10 необхідних компетентностей медіаграмотності" з циклу лекцій "Медіаграмотність та інформаційна культура". У другій частині заняття - плановий урок з вивчення платформи "'Дія", "Київ цифровий", "Хелсі мі". Заняття відбулися онлайн та офлайн. Організатор заходу бібліотекар С.Ласкіна. Наші відвідувачі завжди з нами. Вперед до Перемоги!

4 квітня до громадського простору, що біля бібліотеки ім П.Й.Панча завезли ґрунт. При підтримці волонтерів роботу виконала служба благоустрою Голосіївського району. Дякуємо за добрі справи. Наші небайдужі читачі долучилися до роботи. Розкидали ґрунт, сформували грядки для квітника. Наближаймо Перемогу!

3 квітня відбувся онлайн урок з каліграфії з Антоном Нестеренко.

 

«Кінець російської літератури»(1926). Євген Маланюк

«Ми живемо у великому закінченні російської літератури» Василь Розанов

Той, хто навчався в радянські часи в середній школі, добре пам’ятає те майже побожнє поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Для цього на початку 80-х років учителям російської мови й літератури в «братніх» республіках спеціальною постановою ЦК Компартії офіційно підвищили заробітну плату. Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). У ній є багато вражаючих моментів. І перший з них – це глибоке знання автором російської літератури, в тому числі й новітньої для того часу. Починається вона посиланнями на пророцтва Василя Розанова в «Апокаліпсисі нашого часу» про крах Росії, її падіння: «З брязкотом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Пора одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні будинків не виявилося.» Стаття Євгена Маланюка наповнена великою кількістю афористичних висловів. Наш геніальний земляк писав: «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського видіння. Це був один із найбільш російських європейців, що іронічним зором протявши російське життя – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, – прокляв. Можливо, навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг. Він знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати». У цих містких – як завжди у Є. Маланюка – кількох фразах дана і узагальнююча характеристика «героїчному періоду російської літератури» (мається на увазі література ХІХ ст.) і сутнісне, афористично висловлене бачення творчої постаті Чехова. Ґрунтуючись на такій характеристиці Росії, доповнюючи її ще й жахіттями більшовизму, Євген Маланюк майстерно розкриває особливості життєвих трагедій Блока, Єсеніна, Гумільова, дає лаконічні літературні портрети Пільняка, Леонова, Бабеля, Брюсова, Хлєбнікова, Буніна, Купріна та ін. Окремо у цій же статті Євген Маланюк пише про Гоголя, як про одного з творців «великой русской литературы» і, водночас, як її руйнівника. «Фундамент «великої русскої літератури, – підкреслює Маланюк, – це, перш за все, – Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в цьому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури».

Цікаво, що відомий російський публіцист Олександр Невзоров у своєму березневому виступі у Тель-Авіві фактично повторив тези Євгена Маланюка сторічної давнини про російську літературу і російську культуру. І, насамкінець, ще одна цитата від Маланюка із статті «Кінець російської літератури»: «Штучне – довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з «русскою» літературою, так буде з «русскою» культурою. Вони не виросли органічно з тіла єдиної (або духово найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком – химерне, але страва з нього була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм – це також наслідок харчування такою стравою».

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

3 квітня вивчали онлайн англійську мову з викладачем Мікою Чуєвим.

 

«ЧТОБ НЄКОМУ БИЛО РОЖАТЬ БАНДЄРОВЦЕВ»

70 років тому, в 1949 році, поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».

ТРИ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТОК, багато з них попередньо зґвалтовані, втоплені живцем, найстаршій - 14 років...

І про це немає згадок у підручниках історії, про це не розказують олігархічні телеканали, не пишуть в газетах, більшість українців навіть не знають про цей злочин... Відповідно голосують за виродків, які виправдовують увесь цей жах, і несуть в маси усіляку московську пропаганду - "какая разніца на каком язикє гаваріть", "хватіт ваєвать з брат'ямі", "без росії ми нє сможем паднять економіку", "зачєм переімєновивать уліци - ми прєвиклі" і подібне. Бо не пам'ятають...

Можливо в українській нації є шанс на майбутнє, якщо:

- хоча б один священник їх відспіває, і згадає у молитві;

- хоча б один вчитель розкаже дітям про цей злочин;

- хоча б один депутат, навіть місцевий, підніме питання про їх вшанування;

- хоча б одна людина поставить їм свічку, і не обов'язково в храмі - дома, на відпочинку, та хоч на лавці;

- хоча б один бізнесмен задумається про те, кого він фінансує;

- хоча б одна "журнашлюшка" згадає, що він насамперед журналіст і у нього є відповідальність перед суспільством;

- хоча б один, хоча б хтось...

Тоді пам'ять буде жива і можливо подібного в нашому майбутньому не відбудеться..

Поему-реквієм Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» знайдете за посиланням https://bit.ly/2ZIRdWR

Фільм про цей злочин - https://bit.ly/2Kzlcua

«Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує». Євген Маланюк, 1920-1922

 У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про перші опубліковані статті Євгена Маланюка, написані ним у таборі інтернованих вояків УНР. З України сюди якимось чудом приходили іноді невеличкі посилки з книжками. В одній із них була збірка поезій «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Оцінка Євгеном Маланюком цієї збірки фантастично глибока та вражаюча. «Взагалі усе, що являється останнім словом сучасної віршотворної техніки, – пише у статті «Напровесні» Євген Маланюк, – ми находимо в творах Тичини, але вся ця техніка, оскільки природно споріднена зі змістом, завданням та музикою, що вона й не почувається спеціально як техніка. Тут є асонанси й консонанси, внутрішні й начальні рими. Тичина вживає самих витончених, ще ніким не вживаних розмірів. І по будові вірша його можна рахувати одним з найліпших поетів світової літератури. Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміливо сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії є явищем незвичайним».

А вже пізніше Євген Маланюк відстоює талановитість Тичини і одночасно розвінчує більшовицький вплив на нього. Після появи збірки Тичини «В космічному оркестрі» (1921 р.) у статті «Д.В.Ц.» («дозволено воєнной цензурой»)  Маланюк співчуває долі поета в умовах більшовицького терору.
Маланюк коментує факти про стан здоров’я поета, які дізнався з «Львівських відомостей», а також, що еміграція не лишається осторонь: комітет допомоги голодуючій Україні запропонував урядові УРСР допомогу для Тичини. Уряд відповів, що «Павлом Тичиною він опікується сам і що Павло Тичина взагалі «буржуазної опіки не потребує». А далі Маланюк пише: «Голод, муки, туберкульоз, атмосфера чрезвичайки зламали людину в поеті. І людина – здалася. Але не поет Тичина».  Маланюк узагальнює: «Червоним Москалям, відвічним душителям українського народу, мало знищувати його фізично, мало розстрілювати найкращих синів його, вони хочуть зґвалтувати ще й душу народу, вони хочуть удушити те, що не відважувався душити й царський уряд – поезію українську!                                                                                                                                         І на сонячнім промінні поезії Павла Тичини  - брудна лапа москаля поставила чорну пляму-ДВЦ".                                                                                                                                                  Але не діждетеся, азіати! Тіло – знищите, душу – ніколи: вона безсмертна! «Обивателя»Павла Тичину ви примусили написати кілька стрічок казьонщини, але поет Павло Тисчина був, є і буде, бо він вже тепер в історії України.»                               Отже  вже своїми першими публіцистичними творами Євген Маланюк продемонстрував силу національного духу, власну незламність, потужну енергію, впертість у творенні власної національної культури. Насолоджуємося разом афористичними творами Євгена Маланюка, який передбачав майбутнє.

«Ми боремося з московською нацією». Євген Маланюк, 1923

Серед ювілеїв, які відзначаємо 2022 року в контексті літератури, один із найважливіших — 125-річчя від народження Євгена Маланюка, безперечного лідера в еміграційній частині української літератури першої половини ХХ ст., критика, есеїста, літературознавця, активного громадського діяча. Проте його ім'я чомусь було відсутнє в переліку запропонованих для відзначення особистостей. Оксана Пахльовська ще десять років тому чітко пояснила нелюбов до Євгена Маланюка в Україні у різні часи: «Голос Маланюка сьогодні долинає до нас як позивні з космосу – чуємо сигнали, але не вміємо їх розшифрувати. Це можна було зрозуміти хіба що в радянські часи – Маланюк належав до найбільш заборонених письменників української діаспори. Грандіозний грабунок національного духу – позбавити культуру цих голосів. Але сьогодні? А може, саме тут і криється одна з причин сьогоднішніх проблем: українське суспільство досі не зуміло як слід почути ані його жорстких аналізів, ані його драматичних пророцтв. Тож ці аналізи й ці пророцтва сьогодні ще актуальніші, ніж раніше, а гордіїв вузол українських проблем затягнувся до критичної межі».

В кінці січня 2022 року бібліотека ім. Петра Панча все ж таки організувала книжкову виставку до 125-річчя від дня народження Євгена Маланюка. Зараз у нас з'явилася можливість ознайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. упорядника Олесі Омельчук. «Поет апокаліптичних літ», як його назвав Дмитро Донцов, однозначно дуже потрібний нам у ці важкі дні. Близько століття тому Маланюк відкрито заявляв: «Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які боряться з «реакцією» і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією». Зраду інтересів країни він називав «ментальним раком», що з'їдає її зсередини і прикривається все тим же імперським мисленням при міркуваннях про «братський народ» і «старшого брата» всіх українців.

«Вибрані твори», видані «Смолоскипом», показують переважно суто літературне обличчя Євгена Маланюка. Насамперед, це, звичайно, поезії зі збірок, журнальних публікацій — від двадцятих до шістдесятих років ХХ століття. Крім поезії, у «Вибраних творах» до уваги читачів представлено Маланюкову публіцистику. Це і відкриті листи, заяви, численні статті, зокрема літературно-критичні, і, зрештою, нотатки з блокнотів та щоденників, фотоматеріали. Окремим розділом ідуть статті про Євгена Маланюка Олеся Бабія, Святослава Доленги, Юрія Клена, Мікулаша Неврлого, Леоніда Куценка, Богдана Рубчака, Оксани Пахльовської.

В цій книжці немає найрадикальніших політичних акцентів. Але саме тому ця книжка однаково пасує і для початку знайомства з поетом, і для фіксування головних речей з-поміж усього, ним написаного. Ми будемо і далі повертатися до ознайомлення наших читачів з окремими творами цього поета-воїна, мислителя. Свого часу до слів поета сучасники не прислухалися. Зокрема, він говорив, що на війні смерть і безсмертя йдуть поруч, але війна програється тільки тоді, коли одна зі сторін воювати не хоче.

29 березня відбулось чергове онлайн-заняття в групі "Смартфон та інформаційна культура". Організатор заняття бібліотекар С.Ласкіна

 

22 березня відбувся онлайн-урок в групі "Смартфони та інформаційна культура". Відгукнулися студенти групи з Варшави, Волині, Німеччини, Києва. Заняття провела бібліотекар С.Ласкіна. Вперед, до Перемоги!

 

Робота бібліотеки з 24 лютого. Слава Україні!

 На численні прохання наших читачів, особливо тих, хто дзвонить і милим голосом запитує, чи працює бібліотека, і чи можна поміняти книги, повідомляємо, що бібліотека дійсно працює у форматі сховища для людей із сусідніх будинків. З 24 лютого, не зачинялася ні на хвилину, працюємо 24 години на добу, дали притулок для інвалідів, дітей, та людей, які з різних причин не можуть виїхати, так само одного собаки та однієї шиншили. Зробили все можливе, щоб убезпечити людей. Також, залучали психолога, що дуже приємно – це читач бібліотеки, актор Анатолій Суханов.

 Люди влячні за гуманітарну допомогу - картоплю, консервацію, макарони, мило -дякуємо жителям Львова та Тернополя що виростили своїми золотими руками ці огірки, і передали нам у скрутний час. Всім передаємо привіт, побажання сил та терпіння, обов'язково зберемося після війни!

        Працює психолог

Працює психолог Анатолій Суханов                  Гуманітарна допомога

Василь Шкляр

30 січня відбувся майстер-клас з малювання аквареллю. Послухати та врахувати всі поради художника Аліни Гамаля прийшли творчі та зацікавлені відвідувачі бібліотеки. Щоб акварельний малюнок вийшов гарним слухачі курсу доклали чимало зусиль. Вихідний день – неділя відкрив нові таланти.