«Еллан – не просто ім’я, Еллан – то одиниця мистецької енергетики, і нас усіх ще довго мірятимуть його напругою...» Лесь Курбас «За життя розплата тільки кров'ю, Тільки смертю переможеш смерть» Василь Еллан

У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із напівзабутими постатями української літератури початку ХХ століття ще одна інформація - про  Василя Еллана  (Еллана-Блакитного, Елланського), одного з трьох витязів новітньої української поезії пореволюційної доби, уродженців Чернігівщини («Вчать нас нечуваних нами пісень Тичина, Блакитний, Чумак» - захоплено писав про них Микола Бажан). Серед них тільки Павлу Тичині вдалося вціліти у вирі класової боротьби і стати класиком. На жаль, більшість молодих і не тільки молодих наших сучасників зараз навіть не знає, хто це – Василь Еллан (Еллан-Блакитний), бо його було віднесено сталіністами до «націоналістів» і «ворогів народу».                                      Василь Елланський народився 12 січня 1894 р. в с. Козли на Чернігівщині в родині священика. Батько Василя помер, коли хлопцеві було 4 роки. Спочатку хлопець учився в сільській школі, а потім у Чернігівській бурсі і у духовній семінарії. Студент Київського комерційного інституту (де вже навчався його давній, ще з бурси, товариш - Павло Тичина). Керівник Чернігівського самостійницького братства — молодіжної підпільної організації, ще в іституті він став членом студентської організації української  партії соціалістів-революціонерів. Один із організаторів повітового селянського з'їзду на початку літа  1917 р., голова Чернігівського губернського комітету партії есерів - партії українського трудового селянства. У 1918 р. Василь Елланський став одним із організаторів партії боротьбістів – самостійної партії лівих українських соціалістів-революціонерів. Повернувшись до Києва навесні 1919 р., молодий, рухливий, синьоокий, із русявим волоссям юнак став завгоспом знаменитої молодіжної комуни, утвореної в «Українському Версалі» – колишньому будинку магната Богдана Ханенка, по вулиці Тарасівській, 3. Під час наступу генерала Денікіна на Київ, коли, переховуючись у сторожці на Байковому цвинтарі разом з Павлом Тичиною, Степаном Васильченком та іншими друзями, товариш «Блакитний» керував київським боротьбистським підпіллям. У 1920 р. став членом Реввійськради 12-ї армії.

З далеких 20-х роках минулого століття і донині продовжують змагатися за душі українців представники двох світоглядних концепцій українства - ідеології національного запроданства              і віри в українську державність навіть в умовах комуністичного ладу, нав’язаного імперською Росією,– як вірили в самостійну Україну боротьбисти на чолі з Василем Елланським.                               У березні 1920 року боротьбисти погодилися влитись у КП(б)У, але на своїх умовах, впевнені,               що зможуть реформувати її «зсередини», й так зберегти за радянською Україною самостійність, – і на їхні умови Москва тоді була змушена пристати. Василь Елланський був одним з організаторів українізації всіх сфер життя в Радянській Україні, він заявляв про соціалізацію землі, про потребу в окремій Українській червоній армії. Боротьбисти заявляли тоді навіть про необхідність створення всесвітньої федерації радянських республік, щоб вона могла протидіяти відновленню Російської імперії за сталінським сценарієм. Сама поява СРСР як наддержавного утворення (а не «Росії з національними автономіями», як відпочатку наполягав Сталін!) – це заслуга не Леніна й не Троцького, а в першу чергу – українських боротьбистів та їх очільника Василя Еллана-Блакитного (а  наші підручники історії у вже незалежній Україні практично нічого про це не говорять). У 1920-ті Елланського ще відкрито називали в партійній пресі «фундатором СРСР».

Василь Елланський був запальною, експансивною і екзальтованою людиною з рвучкими рухами і нахилом наказувати. Нагадаймо нашим читачам, що саме Василь Елланський сприяв звільненню з-під варти Павла Губенка, згодом відомого як Остап Вишня. Саме Василь Елланський допоміг після арешту ЧК поновити журналістську й літературну діяльність Сергію Пилипенкові, саме він підтримав поетів-початківців Володимира Сосюру й Майка Йогансена, літературного критика Володимира Коряка. Василь Елланський був головою колегії Державного видавництва України, організатором і керівником першої Спілки пролетарських письменників “Гарт”, до якого одразу ввійшли відомі на той час письменники: Микола Хвильовий, Павло Тичина, Володимир Сосюра, Майк Йогансен, Іван Кулик, Валер’ян Поліщук, Гордій Коцюба, Іван Дніпровський, Петро Панч, Олександр Копиленко, Володимир Коряк та ін. Павло Тичина запевняв: якби не було Василя Блакитного, українська культура не мала б Олександра Довженка. Василь Елланський ініціював створення «Театрального гарту», «Малярського гарту», «Музогарту»… З 1920 р. він організатор видання «Вістей», першої великої щоденної загальнополітичної газети українською мовою. Одним із небагатьох, через рік після смерті Леніна Василь Еллан-Блакитний піддав нищівній критиці пролеткульт, кваліфікувавши те малограмотне прямування, як «революційну маніловщину», в основі якої лежить «віра у всемогутню силу кабінетного плану, декрету, тез чи резолюції». Тяжка недуга серця, на яку змалку хворів Василь Еллан-Блакитний, призвела до смерті на 32-му році життя. Він помер у Харкові 4 грудня 1925 р.   За кілька років вже мертвого Поета революції оголосили «буржуазним націоналістом», «бандитом» і засудили до вищої міри покарання (посмертно). Колишніх його товаришів - членів партії боротьбистів розстріляли чи заслали до Сибіру. Будинок письменників у Харкові – кооператив «Слово», який доти носив ім’я Еллана-Блакитного, став безіменним, а в жовтні 1934 р. припинив існування двотижневик «Всесвіт», започаткований Василем Елланом. У 1934 р. радянська влада таємно демонтувала в Харкові бронзовий бюст Василя Еллана-Блакитного на площі П’яти Променів, яку в народі перехрестили в площу Блакитного. Від середини 1930-х рр. твори Василя Еллана-Блакитного були заборонені, а у жахливому 1937 р. по «Братських могилах» – невеличкому кладовищу, де у Харкові ховали особливо дорогих народові людей, пройшов трактор із плугом, і останній прихисток Василя Еллана-Блакитного був заасфальтований. Вдову Василя Еллана-Блакитного – 37-річну Лідію Євгенівну Вовчик-Блакитну, як «учасницю контрреволюційної націоналістичної організації», 11 червня 1937 р. заарештували, звинуватили «в шпигунстві та антирадянської діяльності», 11 жовтня 1937 р. засудили до 10 років й етапували в табір. Про літературну творчість Василя Еллана-Блакитного розповімо у наступній інформації.         

12 квітня відбувся черговий онлайн урок в групі "Смартфони та інформаційна культура". Перед присутніми виступила викладач Острозькогої академії А.В.Охріменко з лекцією "Фейки та маркери". Організатор зустрічі бібліотекар Ласкіна С.А.

Інелла Огнєва написала цей пророчий вірш у 2017 році. Дівчинка народилася і жила в Бучі... померла у 2020 році...

 А ви знайте, що ми ж проростем

На руїнах, мов квіти весняні!

Вам на голови впадЕм дощем,

Аби знали, що ми нездоланні!

Ви нас бийте ногами в живіт,

Вибивайте життя до останку...

А ми сили знайдемо на зліт,

Прилетимо до вас на світанку!

Ви останнє у нас заберіть,

Обкрадіть до останньої нитки...

Але знайте, що прийде та мить,

Коли зявимось знову незвідки...

Ми прийдемо до вас уночі,

Коли будете міцно ви спати...

Запалаєм вогнем від свічі

І зруйнуєм залізнії грати...

Ми прийдемо... Повстанем з руїн!

Ви не спіть, а тривожно чекайте...

Проростемо жагою до змін...

Ми не вмерли, живі! Ви це знайте!

Наша рана ще свіжа болить,

Але ми на той біль не зважаєм...

Ну, а ви, нас ногами топчіть,

Ми, мов пісня, іще залунаєм...

Ми зустрінемось з вами колись...

На Суді ,там, де вже не сховатись...

Ви не чули прохання: "Спинись!"

Вам хотілося далі знущатись...

А ви знайте, що ми проростем

В наших дітях, мов квіти весняні...

Ми не вмерли, ми й досі живем!

Наші душі вони нездоланні!

Ми прийдемо раптово до вас,

Може, вітром, а, може, дощами...

Ви не спіть, ви чекайте на нас

Ми живі, ми зустрінемось з вами...

_______________________ ⚘

Огнєва Інелла.

10 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Заняття відбуваються щосереди та щонеділі о 11:00. Запрошуємо охочих.

 

«Гоголь (фрагмент перший)» (1933), ««Гоголь — Ґоґоль» (1933). Євген Маланюк

 «Стоит передо мною человек, который смеется над всем, что ни есть у нас… Нет, это не осмеяние пороков: это отвратительная насмешка над Россией». В.Розанов

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про дві статті Євгена Маланюка, що були присвячені Гоголю,- «Гоголь (фрагмент перший)» (1933), «Гоголь — Ґоґоль» (1933).

Серед українських дослідників не існує і досі єдиної думки про цю неординарну особистість. Юрій Липа називав Гоголя зрадником, який пішов служити ворогу. Улас Самчук та деякі інші літератори також звинувачували письменника за це служіння чужій ідеї. Натомість на саме українських мотивах творчости Гоголя наголошували Пантелеймон Куліш, Тарас Шевченко, Микола Костомаров, Михайло Драгоманов, Сергій Єфремов, Євген Сверстюк та багато інших. 

 Ще у минулому сторіччі Євген Маланюк підмітив, що полеміка довкола «приналежності» Гоголя до української чи російської культури не вирішує головної проблеми – належного осмислення його впливу на формування національної свідомості українців. Сам Маланюк цікавився Гоголем, досліджував його твори, розмірковував над ними й прийшов до висновків, які і зараз, в умовах війни з Росією, не втратили своєї актуальності.

У блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк так пояснював феномен Гоголя: «Почуття постійної зв’язаності фальшивою роллю російського патріота і письменника-провідника, постійна відсутність творчої свободи і вічна змора свідомої брехні – ось та задушлива, убійча атмосфера, в якій могли поставати відповідно скалічені твори й відповідно хворобливі образи. Звідціль родовід і «зайвих людей», і «принижених і ображених». Звідси пішли і православний месіанізм, і православний нірванізм, і «справжня російськість» (чи не від Гоголя йде такий зловісний пізніш прикметник: «истинно русский»?), і погорда до європейських чужоземців, і зневага «гнилої» Европи, і гасла культурної автаркії («самотності»), і догмат поліційної єдности…. Словом все те, що згодом буйним цвітом розквітне у Достоєвського»…  (частково у Л.Толстого)…»

А у статті «Кінець російської літератури», про яку ми вже Вам роповідали, Маланюк писав: «Від державно-національного у нього залишається хуторянський романтизм, натомість усе духовне багатство української душі він скалічує і в скаліченім вигляді просовує його в закуток заскорузло-темної московської душі. Гоголь – перший «свідомий малорос» і, можна сказати, батько малоросизму».

Іншими словами, за переконанням Маланюка, саме Гоголь заклав ідейні підвалини такого ганебного явища як національна неповноцінність.

У своєму блискучому есе «Гоголь-Ґоґоль» Маланюк вельми оригінально переосмислює великий перелом, який стався в історії російської літератури, і звертає увагу на появу тенденції хворобливого психологізування та штукарства у творчості . Він пише: «Заклавши, мимоволі, підвалини під «велику» російську літературу, Гоголь, так само мимоволі, загасив передовсім сонячно-аполлінійську (античного й французького походження) поезію Пушкіна та його плеяди, викривив органічний розвій молодої російської літератури і, що найгірше, отруїв її трупною отрутою своєї, російською державністю замордованої, душі. Це Гоголь підмінував російську літературу елементами розкладу й вибуховості, привидами й страховищами, які прийшлося геть пізніше побачити нам на власні очі».

І ще раз звернемося до Євгена Маланюка: «Жоден політик світу ані жоден політичний письменник не зробив у політиці стільки, скільки Гоголь», – то слова одного з небагатьох росіян, що найглибше відчув і зрозумів справжню істоту Гоголя. То сказав правдивий виразник свого народу – тонкий філософ-публіцист Василь Розанов, для якого Гоголь ніколи не був ані «своїм», ані «русским». Справді, трагедія Гоголя, обернувшись трагедією російської літератури, остаточно сталася трагедією Росії, трагедією невдалої, культурно безпідставної й історично неоправданої імперії. Росія «не вдалася», передовсім тому, що костомаровські «дві руські народності» – по майже тристалітнім експерименті – не тільки не створили наднаціонального імперіального «народу», але й виявили свою засадничу відмінність і культурну протиставленість. Хлєстаковське фальшування історії й великодержавницька патетика, хлєстаковська містика й хлєстаковський месіанізм, не виключаючи сучасного хлєстаковства комуністичного, як кожне ошуканство, нічого конструктивного в наслідках - не дали. І дати не можуть, бо ані механіка, ані – навіть хімія, самі в собі не можуть ні змінити, ні підмінити процесів органічних. Механічна суміш народів і культур може бути затиснена в границях витривалості затискуючої їх машини. Але як тільки та границя буде перейдена, – наступає вибух. В останій дії з'являється справжній ревізор – Історія – і здирає маску з Хлєстакова».

З повним текстом статтей Євгена Маланюка «Гоголь (фрагмент перший)» і, «Гоголь — Ґоґоль» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

 

6 квітня вивчали онлайн англійську мову з Мікою Чуєвим. Наступне заняття 10 квітня об 11:00.

 

Бібліотека ім. П.Панча відновила роботу з обслуговування читачів. Чекаємо у вівторок та четвер з 12:00 - 15:00.

 

«Кінець російської літератури» (1926). Євген Маланюк «Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література» Василь Розанов

Продовжуємо знайомити читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. ще одна інформація про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). Починаємо з кінця цієї статті: «На закінчення варто процитувати уступи з передсмертної книжки згадуваного вище В. Розанова. І хай його передсмертно-щирі рядки щирого москаля скажуть красномовніше, аніж сотні гучних промов здемісіонованих уламків бувшої імперської Росії: «В дійсності, ми лише гралися в літературу: „як гарно написав". І все полягало в цім „гарно", але що написав — цим ніхто не цікавився. Змістом своїм література російська є така мерзота, така мерзота безсоромності й цинізму, як жодна література... Вона цікавилася лише тим, „як вони кохались" і „про що вони розмовляли". Наскрізь прогниле царство й смердюча революція. Оволоділи ж, на біду й згубу, 1/6 частиною суходолу і, оволoдівши, в дійсності зіпсували 1/6 частину суходолу. Планета не стерпіла й перевернула все... На сході ограбували й споїли бурятів, черемисів, казахів, ограбували Арменію й Грузію, заборонивши навіть слухати рідною мовою свою православну літургію… Поміж Європою і Азією ми з'явилися, власне, „межинедоумками", власне нігілістами, не зрозуміли ані Європи, ані Азії. Лише всюди пияцтво, каламуть і бруд принесли».

Ми розповімо Вам про третій розділ статті Євгена Маланюка, в якому йдеться про письменників-«попутчиків». Маланюк дав досить жорстку і одночасно цікаву їх дефініцію: «В дійсності категорія „попутчиків" охоплює порівнююче малочисленну групу другорядних (за передвоєнною оцінкою) російських письменників, у більшості белетристів, що фізично врятувалися під час знищення інтелігенції і, volens-nolens, не без значного впливу Чрезвичайки, „прийняли революцію". Визначних особистостей серед них немає. Все це типові російські інтелігенти, мляві й безвольні, двоїсті і непевні, без здібности до протесту, до боротьби, до ясного й голосно проголошеного слова». Революція виштовхнула вершки російської літератури на еміграцію, а з попутчиків зробила «видатних письменників». Маланюк підкреслює значну роль серед них графа Олексія Толстого: «Це єдиний письменник у сучасній Росії, що несе стяг старої російської літератури бодай у тому відношенні, що володіє джерелом дійсно коштовної московсько-російської мови. Бо ж сучасна совєтська літературна мова — це застрашуючий жарґон». В сучасній російській літературі Маланюк виділяє трьох попутчиків-белетристів - Пільняка, Леонова і Бабеля. З точки зору Маланюка, реальні перспективи з них має лише один Леонов, хоч у даний момент усі три являють собою якісь «похідні» від відповідних старих письменників і самостійної орбіти, власного світу — з них ніхто ще не зміг витворити. Слід процитувати маланюкову характеристику Бабеля: «Бабель — це гостра й дотепна фраза, пересипана „словечками" іронічно-мудрого містечкового жида з України, досить густо притрушена пряностями спеціяльно російського семітизму. Він сумлінно знає літературну російську мову і, як кожен російський жид, до нестями кохає її московський charme. До революції було немало подібного типу письменників (між іншим, дуже талановитий, але призабутий Олександр Кіпен), але ці письменники дуже болюче відчували „черту осєдлості", „правожитєльство" і занадто „ніжну" опіку поліціянтів. Бабель, яко громадянин СССР, — цих неприємних речей не відчуває і тому має змогу розгорнутися ширше. Кіпену, натурально, не прийшло б у голову писати батальні оповідання з історії імператорської кінної гвардії, а от Бабель, дістав популярність і славу своїм твором „Конармія", в якому описує подвиги будьонновських кавалеристів. Оце і вся різниця». І ось такими лаконічними літературними замальовками просто заповнена вся стаття. Олексій Толстой пропонував малювати велику людину-типа, героя нашої доби, повторити ще раз «великую русскую литературу», на що Євген Маланюк відповідав: «Даремні заклики. Не той час, не ті обставини і не ті люди, щоб „повторять великую русскую литературу". Та й не можна повторити того, що скінчилося». Залишається тільки дивуватися величезними знаннями Маланюка, яким рухала ненаситна жадоба до знань з літератури, мистецтва та історії. Багато наших читачів можуть не сприймати позицію Є. Маланюка стосовно російської літератури. Однак слід зауважити, що переважна більшість тверджень і пророцтв цього поета і мислителя випробовані часом на істинність і правдивість. Потрібно читати і перечитувати Євгена Маланюка, який шанував Пушкіна як «аполлонічно-соняшного» поета, не зважаючи на «Полтаву», що була написана на замовлення російського царя. Ще з часів навчання в реальному училищі він захоплювався поезію «срібного віку». Високе поціновування Олександра Блока, Сергія Єсеніна, Миколи Гумільова поєднувалися у нього з розумінням трагедійності їх доль.

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

5 квітня слухали лекцію викладача Острожської академії, кандидата історичних наук, доцента кафедри документознавства та інформаційної діяльності Ганни Валеріївни Охріменко.

 Тема лекції "10 необхідних компетентностей медіаграмотності" з циклу лекцій "Медіаграмотність та інформаційна культура". У другій частині заняття - плановий урок з вивчення платформи "'Дія", "Київ цифровий", "Хелсі мі". Заняття відбулися онлайн та офлайн. Організатор заходу бібліотекар С.Ласкіна. Наші відвідувачі завжди з нами. Вперед до Перемоги!

4 квітня до громадського простору, що біля бібліотеки ім П.Й.Панча завезли ґрунт. При підтримці волонтерів роботу виконала служба благоустрою Голосіївського району. Дякуємо за добрі справи. Наші небайдужі читачі долучилися до роботи. Розкидали ґрунт, сформували грядки для квітника. Наближаймо Перемогу!

3 квітня відбувся онлайн урок з каліграфії з Антоном Нестеренко.

 

«Кінець російської літератури»(1926). Євген Маланюк

«Ми живемо у великому закінченні російської літератури» Василь Розанов

Той, хто навчався в радянські часи в середній школі, добре пам’ятає те майже побожнє поклоніння перед «великой русской литературой», що виховувалося в учнів різними засобами. Для цього на початку 80-х років учителям російської мови й літератури в «братніх» республіках спеціальною постановою ЦК Компартії офіційно підвищили заробітну плату. Добре також відомо, що пропаганда російської літератури в зарубіжних країнах ще й зараз використовується як важливий інструмент створення російськими спецслужбами позитивного іміджу своєї країни.

І у продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про першу велику статтю Є. Маланюка, що була присвячена російській літературі, з досить показовою назвою «Кінець російської літератури»(1926). У ній є багато вражаючих моментів. І перший з них – це глибоке знання автором російської літератури, в тому числі й новітньої для того часу. Починається вона посиланнями на пророцтва Василя Розанова в «Апокаліпсисі нашого часу» про крах Росії, її падіння: «З брязкотом, скрипом, вереском опускається над Російською Історією залізна завіса. Вистава закінчилася. Публіка встала. Пора одягати шуби і повертатися додому. Озирнулися. Але ні шуб, ні будинків не виявилося.» Стаття Євгена Маланюка наповнена великою кількістю афористичних висловів. Наш геніальний земляк писав: «Героїчний період російської літератури скінчився, власне кажучи, на Чехові. З ним ця, нехай штучна, нехай навмисна і механічно-складна, але все ж потужна і широка ріка пропадала в чеховських сутінках, у безплодних болотах російсько-інтелігентського видіння. Це був один із найбільш російських європейців, що іронічним зором протявши російське життя – гоголівським гірким сміхом посміявся вдруге і, виставивши його на загальне глузування, – прокляв. Можливо, навіть, разом із собою. Звідтіля особиста трагедія Чехова: він знав і не міг. Він знав усю брехню, всю нісенітницю, усе безглуздя існування Росії – механічної суміші племен і народів за в’язничними мурами імперії, але бувши сам, сказати б, «общеросом» і на останній глибині своїй – тим же російським інтелігентом, він не міг голосно про це сказати». У цих містких – як завжди у Є. Маланюка – кількох фразах дана і узагальнююча характеристика «героїчному періоду російської літератури» (мається на увазі література ХІХ ст.) і сутнісне, афористично висловлене бачення творчої постаті Чехова. Ґрунтуючись на такій характеристиці Росії, доповнюючи її ще й жахіттями більшовизму, Євген Маланюк майстерно розкриває особливості життєвих трагедій Блока, Єсеніна, Гумільова, дає лаконічні літературні портрети Пільняка, Леонова, Бабеля, Брюсова, Хлєбнікова, Буніна, Купріна та ін. Окремо у цій же статті Євген Маланюк пише про Гоголя, як про одного з творців «великой русской литературы» і, водночас, як її руйнівника. «Фундамент «великої русскої літератури, – підкреслює Маланюк, – це, перш за все, – Гоголь зі всіма трагічними цього факту наслідками. І в цьому розпаді і розкладі російської літератури, свідками яких ми є нині, і здійснюється якраз своєрідна помста українського національного духа, що через Гоголя руйнує й нищить будівлю імперсько-російської культури».

Цікаво, що відомий російський публіцист Олександр Невзоров у своєму березневому виступі у Тель-Авіві фактично повторив тези Євгена Маланюка сторічної давнини про російську літературу і російську культуру. І, насамкінець, ще одна цитата від Маланюка із статті «Кінець російської літератури»: «Штучне – довго не живе. Проти природи нічого не вдієш. Раніше чи пізніше вона помститься. Так сталося з «русскою» літературою, так буде з «русскою» культурою. Вони не виросли органічно з тіла єдиної (або духово найсильнішої на сході Европи) нації, а просто в московській формі і на гнилих московських дріжджах було замішане пшеничне українське борошно. Печиво вийшло гостре, зовнішньо привабливе, смаком – химерне, але страва з нього була в істоті – нездорова і непожиточна. Вона отруювала державний організм, труїла нації російської імперії, труїла, нарешті, Західню Европу. Большевизм – це також наслідок харчування такою стравою».

З повним текстом статті Євгена Маланюка «Кінець російської літератури» можна ознайомитися на сайті http://ukrlife.org>main>evshan>malaniuk5.

3 квітня вивчали онлайн англійську мову з викладачем Мікою Чуєвим.

 

«ЧТОБ НЄКОМУ БИЛО РОЖАТЬ БАНДЄРОВЦЕВ»

70 років тому, в 1949 році, поблизу одного з колимських концтаборів за наказом Москви живцем потоплено в болоті близько трьох тисяч українських дівчаток віком 12-14 років – «чтоб нєкому било рожать бандєровцев».

ТРИ ТИСЯЧІ УКРАЇНСЬКИХ ДІВЧАТОК, багато з них попередньо зґвалтовані, втоплені живцем, найстаршій - 14 років...

І про це немає згадок у підручниках історії, про це не розказують олігархічні телеканали, не пишуть в газетах, більшість українців навіть не знають про цей злочин... Відповідно голосують за виродків, які виправдовують увесь цей жах, і несуть в маси усіляку московську пропаганду - "какая разніца на каком язикє гаваріть", "хватіт ваєвать з брат'ямі", "без росії ми нє сможем паднять економіку", "зачєм переімєновивать уліци - ми прєвиклі" і подібне. Бо не пам'ятають...

Можливо в українській нації є шанс на майбутнє, якщо:

- хоча б один священник їх відспіває, і згадає у молитві;

- хоча б один вчитель розкаже дітям про цей злочин;

- хоча б один депутат, навіть місцевий, підніме питання про їх вшанування;

- хоча б одна людина поставить їм свічку, і не обов'язково в храмі - дома, на відпочинку, та хоч на лавці;

- хоча б один бізнесмен задумається про те, кого він фінансує;

- хоча б одна "журнашлюшка" згадає, що він насамперед журналіст і у нього є відповідальність перед суспільством;

- хоча б один, хоча б хтось...

Тоді пам'ять буде жива і можливо подібного в нашому майбутньому не відбудеться..

Поему-реквієм Дмитра Шупти «Колимські дівчатка» знайдете за посиланням https://bit.ly/2ZIRdWR

Фільм про цей злочин - https://bit.ly/2Kzlcua

«Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує». Євген Маланюк, 1920-1922

 У продовження ознайомлення читачів і відвідувачів нашої бібліотеки та її сайту із зібранням вибраних творів Євгена Маланюка видавництва “Смолоскип” 2017 р. розповімо про перші опубліковані статті Євгена Маланюка, написані ним у таборі інтернованих вояків УНР. З України сюди якимось чудом приходили іноді невеличкі посилки з книжками. В одній із них була збірка поезій «Сонячні кларнети» Павла Тичини. Оцінка Євгеном Маланюком цієї збірки фантастично глибока та вражаюча. «Взагалі усе, що являється останнім словом сучасної віршотворної техніки, – пише у статті «Напровесні» Євген Маланюк, – ми находимо в творах Тичини, але вся ця техніка, оскільки природно споріднена зі змістом, завданням та музикою, що вона й не почувається спеціально як техніка. Тут є асонанси й консонанси, внутрішні й начальні рими. Тичина вживає самих витончених, ще ніким не вживаних розмірів. І по будові вірша його можна рахувати одним з найліпших поетів світової літератури. Павло Тичина співає свої пісні так, як співає птах: співає тому, що існує. І можна сміливо сказати, що він так для української літератури, як і для світової поезії є явищем незвичайним».

А вже пізніше Євген Маланюк відстоює талановитість Тичини і одночасно розвінчує більшовицький вплив на нього. Після появи збірки Тичини «В космічному оркестрі» (1921 р.) у статті «Д.В.Ц.» («дозволено воєнной цензурой»)  Маланюк співчуває долі поета в умовах більшовицького терору.
Маланюк коментує факти про стан здоров’я поета, які дізнався з «Львівських відомостей», а також, що еміграція не лишається осторонь: комітет допомоги голодуючій Україні запропонував урядові УРСР допомогу для Тичини. Уряд відповів, що «Павлом Тичиною він опікується сам і що Павло Тичина взагалі «буржуазної опіки не потребує». А далі Маланюк пише: «Голод, муки, туберкульоз, атмосфера чрезвичайки зламали людину в поеті. І людина – здалася. Але не поет Тичина».  Маланюк узагальнює: «Червоним Москалям, відвічним душителям українського народу, мало знищувати його фізично, мало розстрілювати найкращих синів його, вони хочуть зґвалтувати ще й душу народу, вони хочуть удушити те, що не відважувався душити й царський уряд – поезію українську!                                                                                                                                         І на сонячнім промінні поезії Павла Тичини  - брудна лапа москаля поставила чорну пляму-ДВЦ".                                                                                                                                                  Але не діждетеся, азіати! Тіло – знищите, душу – ніколи: вона безсмертна! «Обивателя»Павла Тичину ви примусили написати кілька стрічок казьонщини, але поет Павло Тисчина був, є і буде, бо він вже тепер в історії України.»                               Отже  вже своїми першими публіцистичними творами Євген Маланюк продемонстрував силу національного духу, власну незламність, потужну енергію, впертість у творенні власної національної культури. Насолоджуємося разом афористичними творами Євгена Маланюка, який передбачав майбутнє.