Із сторінок призабутої літературної спадщини

Бібліотека ім. Петра Панча у рамках тематики про забуті літературні імена пропонує  інформаційно-бібліографічну довідку про Павла Григоровича Савченка. 28 липня                    (16 липня) 2022 р. виповниться 135 років від дня народження поета, який прожив лише      33 роки. Через ідеологічне свавілля його ім’я як представника символістів було викреслено з національного культурного життя.

Павло Савченко народився 1887 р. в селі Жабки Полтавської губернії, нині Лохвицький район Полтавської області України. Його братом був поет Яків Савченко. У 1908 р. закінчив з відзнакою Полтавську вчительську семінарію.  У 1908-1914 і 1918-1919 рр. вчителював на Харківщині, Херсонщині, жив дуже бідно. Після дев'ятимісячного перебування у солдатах під Москвою Павло Савченко з квітня 1915 навчався в Московській школі прапорщиків, а 1 липня він вже на Західному фронті. 23 травня 1916 р. поет потрапив до австрійського полону, де пробув понад два роки. У липні 1918 р., виснажений і хворий, він нарешті повертається до Ромен, де жила його дружина. Розстріляний денікінцями на початку 1920 р. біля Харкова.

З 1909 р. публікує свої вірші в різних періодичних виданнях. Перебуваючи спочатку під впливом народницької поетики, пізніше, як символіст, був прихильником «чистого мистецтва». Автор збірки поезій «Мій сміх, моя задума. Епільоги» (Лохвиця, 1913), співробітник «Літературно-критичного альманаху» (1918). Викохував у собі почуття мистецької самотності, виняткового естетичного «осиротіння», яке підсилювало нерозумінням його як митця, огортав і свої настрої, і поетичні візії передчуттям близької смерті (у с. Деркачі 1914 р. намалював у зошиті могильний хрест, на якому записав: «Під сим хрестом лежить П. Савченко»), з особливою душевною розчуленістю переймався змінами пір року, «ловив» поетичними образами і поетичними ритмами настрої дня.

На цвинтарі, серед хрестів похилих,
Печальних сторожів руїн,
Сьогодні став край свіжої могили
Ще хрест один.
Сьогодні я останній раз устами
До уст бездушних припадав.
Осінні хмари хмурились над нами,
А вітер листя гнав.
Осінні хмари, думи листопада,
І вітер, їх пастух,
Огні дивилися, як жухнула лампада,
Як погляд мій над нею жух.
Потух навік, потух огонь надії
Над чолом дорогим.
Другий огонь його тепера гріє,
Схилившись радісно над ним.
А я… Хрестом похилим між хрестами
На цвинтарі стою,
Шепчу тропар буковними устами
І докір небові кую.

Ось ще одна поезія Павла Савченка «Погляд» (1918).

За нами пожежа шаліла,
Круг нас танцювали чорти.
Осиковим листом тремтіла
Рука твоя й ти.
Назад не було повороту,
А рай наш далеко ще мрів.

І чув я на серці скорботу,

І в думах сумнів.

Твій погляд вернув мені спокій,

Твій погляд розвіяв печаль:

Дивилась ти в морок глибокий,

Дивилась ти в даль. 

А його поезію під назвою «16 липня» (1913) можна розглядати як символічне передбачення революції 1917 р. 

На смерть Павла Савченка відгукнувся у присвятному вірші  Максим Рильський: 

В тобі ловлю надії подих, – В твоєму синьому маку,  В твоїх невикінчених вродах, У недовитому вінку. Поете! Живемо в пустині Серед каміння та людей, І тільки мак небесно-синій – Єдина втіха для очей.

Величезна подяка Миколі Жулинському, який ще за радянської влади включив до своєї збірки «Із забуття – в безсмертя: (сторінки призабутої спадщини) » (Київ, «Дніпро», 1990)  літературний портрет Павла Савченка поряд з іменами Пантелеймона Куліша, Олександра Олеся, Василя Стуса та інших більш відомих авторів. Позапартійний брат Павла Савченка Яків був розстріляний 2 листопада 1937 р. Він також передчував свій кінець: «Стоїть. Як віск. І скорбно плаче:/- Один між трупами піду,/ Вгорі Червоний Ворон кряче/на кров. На бурю. На біду». Пам’ятаймо, що за перше пореволюційне десятиліття українську літературу творили 1070 чоловік. І досі доля багатьох із них, писав Микола Жулинський,  нам сьогодні невідома.

Лист шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі

 

До 32–ої річниці Декларації про державний суверенітет України бібліотека ім. Петра Панча пропонує відвідувачам нашого сайту ознайомитися з історично-бібліографічною довідкою «Лист шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі».  

             

4 липня 2022 р. під час зустрічі лідерів держав Прем’єр-міністерка Швеції Магдалена Андерссон передала президенту України Володимиру Зеленському копію листа шведського короля Карла XII від 14 вересня 1711 р. про визнання незалежності Запорізької Січі. У цьому листі Король Карл ХІІ дає настанови шведському послу в Константинополі визнати Запорозьку Січ як незалежну державу. Щоб не було утисків від московського царя.

«…щоб якнайшвидше втілити в життя статтю про волю України та всіх козаків, щоб всій Україні і Війську Запорозькому при нинішньому полководцю Пилипу Орлику повернути давню свободу, володіння своєю землею та її колишні кордони, щоб відтепер цей народ став незалежною державою і більше ніколи не підлягав покорі чи захисту царя», – фрагмент листа шведського короля.

За словами Магдалени Андерссон, ще на початку XVIII століття шведський Король був вражений козацькою демократією. «Російська агресія має закінчитися. Ми маємо завершити цю війну, підтримуючи Україну та санкціями проти Росії. І це має тривати, скільки потрібно. Є простий шлях закінчити цю війну – Росія має зупинитися та піти додому», - сказала вона.

Слід зауважити, що Володимир Зеленський зачитав частину листа, де зазначалось, що король Швеції наказує «всій Україні та війську Запорізькому повернути давню свободу, володіння своєю землею та її колишні кордони, щоб відтепер цей народ став незалежною державою і більш ніколи не підлягав покорі чи захисту московського царя».

 

Отже,  цим листом підтверджувалась де-факто влада гетьмана Пилипа Орлика на Правобережну Україну, що тоді була під зверхністю Туреччини, союзниці Карла ХІІ, про що також йдеться у виданнях, представлених в нашій книжковій експозиції.

 

З сайту https://www.istpravda.com.ua/articles/2022/07/5/161523/  подаємо лист шведського короля до посла Швеції у Константинополі Томаса Функа від 14 вересня 1711 року.

 

 Королівська Величність має зараз на меті надіслати свою Довірену Особу, Полковника і Надзвичайного Представника, Шляхетного і Заможного Томаса Функа, до Великого Візира для того, щоб заключити з ним договір, який стосується наступних пунктів:

1: Королівська Величність прослухав ті пропозиції, які Мехмет Паша і Хассан Паша зробили від імені Великого Візира щодо того повідомлення, яке надіслав відправлений візирем до Польщі Ага, стосовно відповіді так званих Уповноважених Республіки про марш [durch=marche] Королівської Величності через Польщу.

А саме, якщо Королівська Величність прямуватиме разом зі своїми людьми, то Республіка не зможе відразу ж гарантувати Королівській Величності безперешкодний і безпечний перехід, щоб його у Республіці з почестями зустріли і супроводили під час подорожі країною.

Але якщо Королівська Величність прямуватиме у супроводі кількох Турків і Татарів, йому б допомогли усіма силами. Чому Великий Візир розуміючи, які складнощі можуть бути пов'язані з маршем, обговорив з уповноваженими там особами через вищезгаданих Паш, яким чином можливо б було організувати безпечну подорож через Польщу: вони теж переконалися у тому, що для Королівської Величності безпечнішим було б залишитися на зимування тут у країні, тому що сприятлива пора року для довгого маршу, здається, вже минула.

Королівська Величність надав Пашам повноцінну відповідь на все це; але все одно бажає, щоб Полковник і Екстраординарний Посланець по приїзді до Великого Візира пояснив наступне:

 

 

1. Що ті особи, з якими відправлений Ага провів переговори, не можуть вважатися Уповноваженими Республіки, а ще менше - представниками, тому що вони лише кілька офіцерів з армії Короля Августа, яких підтримує ворог південної Республіки Цар; і [вони] скоріше за все мають називатися Повстанцями ніж депутатами Республіки.

2: Що вже давно було очевидним, що такі складнощі були б створені, і що це вже давно продемонстрували Великому Візирю; але він ніколи не хотів роздумувати над цим і лише довіряв пустим словам і вказівкам Московитів: чиє шахрайство зараз стає все більш очевидним, зважаючи на те, як вони всупереч підписаному договору відмовляються повертатися додому у свою країну і лише розповсюджуються у Польщі, і планують залишатися там протягом зими.

3. Стосовно пропозиції, що Його Величність міг би дещо довше залишатися у цьому місті, Полковник і Екстраординарний Посланець має пояснити, що це не в інтересах Королівської Величності, і що він за першої ліпшої можливості планує виїхати звідси і прямувати до своєї Країни.

Креатур Короля Августа, яких у Польщі підтримує цар, не так багато, і їх легко буде втримати на відстані, якщо Великий Візир, після часто повторюваних наказів Високої Порти, швидко надасть Достатній Ескорт. Королівська Величність запевняє, що ця частина і правильні патріоти з Республіки, тільки-но Королівська Величність приїде, приєднаються до нього і відженуть цю огидну компанію.

Якщо будуть заперечення стосовно того, що значний за кількістю і сильний Конвой з Турків і Татарів не зможе безпроблемно знайти все необхідне для свого перебування у Польщі; то Полковник і Екстраординарний Посланець має запевнити, що такі побоювання абсолютно марні і безпідставні.

Королівська Величність знає з власного попереднього досвіду, що саме там є доступним з провіанту як для людей, так і для коней: і якщо чогось буде недостатньо, то це краще можна буде придбати за гроші у Польщі, ніж тут, війську потрібно буде надати гроші і провіант на кілька тижнів, тому що московити спожили все, що було на кордоні.

Те, що Московити знайшли там для себе все необхідне у великих кількостях, загальновідомо: і Турецький і Татарський Ескорт, коли прийде зима, зможе знайти для себе такі самі зручні квартири, як і тут вдома.

 

2: Королівська Величність попросив для цього у Високої Порти позику Дванадцять сотень золотих монет [Pungar] для наступного марша; і бажає, щоб Полковник і Екстраординарний Посланець з цього приводу зробив наступне прохання; щоб Королівська Величність отримав всю необхідну підтримку для того, щоб Він зміг розпочати марш.

Королівська Величність не вимагає цього як виконання обов'язку, а лише як підтвердження дружніх стосунків, які Королівська Величність завжди визнає і у майбутньому справді поверне оплату за все.

3: Якщо Великий Візир заявить про бажання домовитися з Царем, то Полковник і Екстраординарний Посланець має відповісти, що він ні про що не може торгуватися з Російськими [Rijske] Міністрами до того, як Королівська Величність підписав би якийсь договір і домовився з Високою Портою про спосіб, яким можна було б примусити Московитів виконати бажані умови договору, і якщо б вони не погодилися домовитися з Королівською Величністю на тих умовах, які Королівська Величність вже раніше описав у договорі і узгодив з Високою Портою, і які були визнані Царем як прийнятні.

Було б необхідним у цьому випадку, щоб Королівська Величність і Висока Порта спочатку домовилися і підписали б договір про те, яку заставу і яких заручників потрібно було б отримати від Московитів для гарантування того, що вони виконають все, що обіцяють, і щоб вони погодилися виконати все, що від них вимагають: і якщо Московити вирішили б після цього порушити те, що вони вже одного разу пообіцяли виконати, то необхідно було б вже зараз вирішити, що вимагатимуть від обох сторін і як можна буде помститися.

4: Якщо станеться так, що Полковник і Екстраординарний Посланець не зможе узгодити попередній пункт між Королівською Величністю і Високою Портою, щоб змусити Царя прийняти умови і дотримуватися домовленостей: і якщо Турки пояснять, що хотіли б дотримуватися умов нещодавно підписаного з Москвою миру, потрібно буде домовлятися про те, щоб певні зміни відбулися: або швидким звільненням Великого Візира, тому що з новим Візирем можна краще домовитися, у такому разі потрібно переконатися, що все з того, що не вдалося зробити правильно попередньому Візирю, буде виправлено: або потрібно буде зачекати, поки сплине той час, який виділили для того, щоб звільнили фортеці: таким чином зіткнення безпомилково відбудеться: у той час як Росіяни ніколи не виконують того, що зобов'язуються робити у договорах, можна отримати кращу нагоду і повернутися до попередніх домовленостей, і знову налаштувати Турків на те, щоб усіма силами напасти на спільного ворога: що є правильним спільним з Турками наміром, у той самий час Полковник і Екстраординарний Посланець не повинен показувати великої зацікавленості у цьому, поки вони самі не продемонструють готовність діяти.

Але він має весь час працювати для досягнення того, що описано у договорі, про те, що потрібно зробити у Польській справі, а саме, що Цар не буде вмішуватися у неї, а виведе звідти своє військо, і Король Станіслав буде у майбутньому визнаний як повноправний Король Польщі, і отримає повноваження у всіх сенсах: не тільки в інтересах Високої Порти, а і в інтересах Королівської Величності є те, щоб Республіка Польща надалі перебувала у своїх колишніх правах і свободах під час правління короля Станіслава.

І що фальшиві і необґрутновані твердження, які роблять Росіяни, щодо того, що їх викликали і утримують в країні депутати Республіки; коли відомо[,] що це лише кілька Повстанців, які все ще підтримують скинутого Короля Августа, з такими шкідливим наступом: які жодним чином не мають права називатися депутатами Республіки.

 

Полковник і Екстраординарний Посланець повинен зробити так, щоб Великий Візир швидко це зрозумів. І якщо Республіка вирішила б терпіти там Царя і надалі, на що Республіка жодним чином не погодиться.

То це було б повністю проти інтересів Високої Порти і Швеції, щоб йому дозволили там перебувати і отримати перевагу; і він взагалі не має права там перебувати, виходячи з умов того договору, який нещодавно був підписаний з Високою Портою; що повністю забороняється, і там немає жодного положення, яке дозволяло б якомусь представнику шляхти запросити його армію всупереч вимогам цього договору, залишити її у Польщі, і щоб таким чином у Московитської армії було більше прав на те, щоб залишитися там і таким чином зруйнувати всю Польщу і примусити її опинитися під своїм гнітом.

5: Водночас він має наполягати на тому, щоб ця Стаття, яка затверджує свободу України і всіх Запорожців, негайно ж і повністю стала чинною, щоб таким чином вся Україна і Військо Запорозьке в повному обсязі отримали давні свободи і вольності, а також отримали власність землею у своїх давніх кордонах під керівництвом теперішнього гетьмана Пилипа Орлика; так, щоб народ, який описаний вище, одразу ж отримав статус незалежної Держави, і більше ніколи і жодним чином не був під послухом Царя чи його протекцією.

6: Якщо Полковник і Екстраординарний Посланець домовлятиметься з Великим Візирем щодо витрат на Польське військо, то йому варто було надати щоденну підтримку, поки воно тут перебуває, щоб воно одразу ж, протягом трьох днів почало отримувати допомогу. Щодо решти, то Його Величність запевняє, що його Довірена Особа, Полковник і Екстраординарний Посланець отримає невщухаюче схвалення Його Величності. Надано у Бендерах 14 вересня 1711.

Карл

(Переклад листа українською мовою. Автор перекладу Марина Траттнер)

НА КНИЖКОВИХ СТОРІНКАХ ПО РІДНОМУ МІСТУ

 

Відповідно до Міської цільової програми розвитку туризму в місті Києві бібліотека ім. Петра Панча пропонує книжкову виставку «На книжкових сторінках по рідному місту».

Частина нашої книжкової експозиції вже була представлена у нашій виставці до Дня Києва. В нашій сьогоднішній виставці представлені книжки як про старожитній і навіть достарожитній Київ, про його історичні місця, так і про події  Української революції 1917-1921 років, Другої світової війни на берегах Славутича, про видатних людей, що жили і творили в його межах, про наше сучасне місто на межі ХХ-ХХІ століть.

Серед них відвідувачам можна порекомендувати книжку, яку ми раніше не виставляли у наших експозиціях, - «Київ та його давня давнина у творах народних» Олександра Тулуба.  Адже  власне історико-документальних видань про стародавній Київ обмаль. Отже, неабиякою знахідкою для допитливих читачів буде ця книжка, де Київ виступає об’єктом усної народної творчості, наповненої переказами й легендами, символами й образами.

Представлені книжки допоможуть нам ніколи не повинні забути всіх тих, хто мужньо обороняв місто в липні – вересні 1941 року, тих, хто з надзвичайно великими втратами для себе звільняв наше місто восени 1943 року, і  те, що зараз за волю України в боротьбі проти новітніх фашистів – вже російського походження продовжують гинути сини і дочки нашої країни. До нашої експозиції увійшли також книжки про Євромайдан і початок війни на Сході України.

Героям – слава!

ОЛЕГ ОЛЬЖИЧ У КИЄВІ

 

«Лише велика нація могла породити великого поета»

Пропонуємо Вам книжкову виставку «Олег Ольжич у Києві», присвячену 115-річчю від дня народження Олега Ольжича. Олег Ольжич (справжнє ім'я Олег Олександрович Кандиба), народився 8 (21) липня 1907 р. в Житомирі в родині відомого українського поета Одександра Олеся (Кандиби). Навчався на філософському факультеті Карлового університету, паралельно також в Українському вільному університеті. Восени 1930 р. захистив докторську дисертацію на матеріалах трипільської кераміки Галичини. 1929 року в багатьох журналах з’являються поетичні твори Олега Кандиби. Він - автор поетичних збірок «Рінь» (Львів, 1935), «Вежі» (Прага, 1940) та посмертно виданої «Підзамчя» (Мюнхен, 1946), перевиданих у збірках «Поезії» (Нью-Йорк, 1956) та  «Величність» (Чікаго, 1969), низки праць з археології.                                                                                                                                                   

В останні роки життя Олег передовсім – політик, революціонер. У 1938 р. утворює і розбудовує Культурно-освітню референтуру Проводу ОУН, очолює Революційний Трибунал ОУН (1939-1941). У 1938-1939 роках брав активну участь у діяльності Карпатської України - в її збройній боротьбі проти угорських окупантів.  В 1941-1942 роках О. Кандиба жив у Києві, налагоджував підпільну мережу ОУН в Україні. Після арешту Андрія Мельника - Голова ПУН ОУН (січень- червень 1944). 25 травня 1944 р. заарештований гестапо у Львові. В ніч в ніч з 9 на 10 червня 1944 р. його закатували у концентраційному таборі Заксенгацзен. Символічна могила Олега Ольжича перенесена на Лук’янівське кладовище нашого міста. Перепоховання відбулося у супроводі добровольців ОУН, що воюють на Сході України.                     

Читачів нашої бібліотеки повинен зацікавити надзвичайно емоційний спогад О.Дніпрової 

«

О.Ольжич у Києві» в книзі 

«

На зов Києва» (Київ,

«Дніпро

», 1993), адже з грудня 1941 р. до березня 1942 р. Ольжич мешкав в Києві у її батьків. У цій книжці є багато цікавої інформації про діяльність Олега Ольжича та його товаришів по вихованню національної свідомості українців, пробудженню та звільненню їх від насадженої комуністичної ідеології. Ольжич налаглджував підпільну мережу ОУН в Україні, а в        жовтні 1941 р. 

став одним з організаторів політично-громадського центру - Української Національної Ради у Києві. З початком гітлерівських репресій проти українських   націоналістів Олег Ольжич переїхав до Львова.                                                                                                  

Нашим читачам і відвідувачам пропонуємо також повне зібрання поетичних творів поета, уривки із спогадів, бібліографія й фотоматеріали в книзі «Цитаделя духа» Олега Ольжича (Братислава, 1991); радіолекцію «Сила віри в поезії О.Ольжича» Яра Славутича (Славутич Яр, Твори, том третій, Київ, 1998); есе «О.Ольжич – поет національного героїзму» Володимира Державина (в книзі «Українське слово. Хрестоматія української літератури та літературної критики ХХ ст.» - Київ, «Рось», 1994), есе «Покликаний Україною» в чудовій антології Миколи Жулинського «Українська література: творці і твори» (Київ, «Либідь», 2011), есе «Ностальгія за перемогами» Михайла Слабошпицького в його прекрасній збірці «25 українських поетів на вигнанні» (Київ, «Ярославів Вал», 2012). В есе «Послідовний у правді» Євгена Сверстюка (в книзі «З історії незакінченої війни» Юрія Шевельова – Київ, 2015) йдеться про можливі спільні зусилля НКВД і гестапо по знищенню Олега Ольжича для

протидії зв'язку ОУН з європейським рухом опору.

  

 

На фасаді будинку на вулиці Льва Толстого, 15, у якому в 1941-1942 року мешкав Олег Ольжич 2004 року відкрито його меморіальне погруддя. 

В цьому будинку на колишній вулиці Кузнечній ( Антоновича, 64/16 ) багато років жив Олександр Олесь ( Кандиба) з маленьким сином Олесем (майбутнім Олегом Ольжичем). Саме в цьому будинку родина Кандиб відчула страхіття жахливого багатоденного гарматного бомбардування  нашого міста так званими братами з Росії, загибель друга Олександра Олеся в іншій кімнаті його квартири під час  обстрілу.

В умовах реалій неоголошеної російсько-української війни бібліотека до Дня Конституції України пропонує книжкову виставку «Українська Конституція - правовий фундамент законності».

 

Конституцiя кожної країни становить ядро нацiональної правової системи. Вона фiксує головні юридичні та полiтичні аспекти відносин між державою та суспільством: від забезпечення прав i свобод людини до подальшого розвитку держави.

Перша відома кодифікація права на українських територіях відбулася за часів Давньої Русі і була зафіксована в «Руській Правді» (ХІ–ХІІ століття). У 1710 р. уперше в Європі в конституції Пилипа Орлика «Договір та Встановлення прав і вольностей Війська Запорозького та всього вільного народу Малоросійського між Ясновельможним гетьманом Пилипом Орликом та між Генеральною старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким, що за давнім звичаєм і за військовими правилами схвалені обома сторонами вільним голосуванням і скріплені найяснішим гетьманом урочистою присягою» обґрунтовувалася можливість існування парламентської демократичної республіки.

У період Української революції 1917–1921 років конституційний процес розпочався відразу після проголошення Першого універсалу Центральної Ради. 29 квітня 1918 року Центральна Рада прийняла Конституцію Української Народної Республіки. УНР проголошувалася суверенною державою, «самостійною і ні від кого незалежною».

Творення сучасної Конституції розпочалося із прийняттям Декларації про державний суверенітет 16 липня 1990 року. Після ухвалення Акта проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, Всеукраїнського референдуму 1 грудня 1991 р. і розпаду СРСР саме 28 червня 1996 р. Верховна Рада України ухвалила Конституцію України. Це стало важливою віхою українського державотворення, проте конституційний процес не завершився прийняттям Конституції, він триває увесь час, допоки існує держава і розвивається суспільство.

 

Основну увагу читачів і відвідувачів звертаємо на наступні книжки: довідкове видання Мироненка О.М., Римаренка Ю.І., Усенка І.Б., Чеховича В.А. «Українське державотворення. Невитребуваний потенціал. Словник-довідник» (Київ, Либідь, 1997); наукове видання «Україна: утвердження незалежної держави (1991-2001)» (Київ, Альтернативи, 2001); навчальний посібник «Європейська інтеграція»(Київ, Центр учбової літератури, 2015); видання «Гармонізація національних правових систем з правом ЄС» (Київ, Слово, 2004); навчальний посібник Волтера Оуенза «Вступ до права Європейського Союзу» (Київ, Знання, 2002).

Бажання стати країною-членом Європейського Союзу українці продемонстрували всьому світу в кінці 2013 р. – вони організували Євромайдан і скинули проросійського президента Віктора Януковича, який не підписав угоду про асоціацію з Європейським Союзом. 24 лютого 2022 р. президент Росії оголосив війну Україні й розпочав масштабне вторгнення. За кілька днів 28 лютого 2022 р. Президент України Володимир Зеленський підписав заяву на вступ України до ЄС, а вже 1 березня Європарламент проголосував за статус кандидата на членство у ЄС для України. Вчора, 23 червня 2022 р. лідери ЄС надали Україні статус кандидата. Це унікальний та історичний момент у відносинах України та Європи. Майбутнє України – в ЄС, але це кандидатство далося нам страшною ціною. Загинули десятки тисяч мирні і військових, кращих людей суспільства! І скільки ще загине! Війна, яку розв'язала Росія, об’єднала нашу країну, наш народ з Європейським Союзом. Наша країна стала надійним щитом, який захищає безпеку цілої Європи.  

            

Запрошує всіх охочих до читальної зали нашої бібліотеки ознайомитися з нашою книжковою експозицією. Бережіть себе! Героям слава! Смерть ворогам!

 

Трагічний червень 1941 (До Дня Скорботи і вшанування пам'яті жертв війни в Україні)

Щорічно 22 червня, у день початку німецько-радянської війни, яка забрала життя кожного п’ятого українця, ми відзначаємо День скорботи і вшанування пам'яті жертв війни і вклоняємося тим, кому випала доля на власні очі побачити її жахіття. Зараз, як і в роки Другої світової війни, Україна воює з агресором. Сьогодні це путінська Росія, яка веде проти нас війну на знищення, намагається зруйнувати міжнародну систему безпеки і потенційно загрожує миру у всьому світу. Для нас це війна за свободу, цивілізованість, демократію та європейські цінності проти імперських амбіцій підступного агресивного сусіда-злочинця.

Зараз, коли цивілізоване людство побачило справжнє обличчя російського світу, настав час визнати, що милосердя і чуйність російського світу - один з найбрехливіших і найнебезпечніших міфів останнього століття. І зараз на наших центральних каналах телебачення можна побачити ура-патріотів (і водночас панікерів), які наполягають на меншовартості українців, стверджують, що

ми не виживемо без російської культури, без її інтернаціоналізму і її мультикультурності, без хороших руських.

І тому нагадуємо всім одне з останніх звернень Президента України Володимира Зеленського: «А якщо Російська Федерація прийде до вас? І скаже, що їй здається, що хтось ображає двох людей, які говорили російською?.. Давайте проведемо референдум, ці люди будуть на танках, убиватимуть наших дітей». Так що прийшов час, коли непотрібно думати про те, як не дратувати Путіна. В нашій книжкові виставці пропонуємо нашім відвідувачам найцікавіші книжки про цей день в історії: Малаков Дмитро. Київ. 1941-1943. Фотоальбом (Київ, КИЙ, 2000); Лемещук Н.Д. Героическая оборона Киева (Київ, Україна, 2000); Україна Incognita. Шаповал Юрій. 22 червня 1941-го: героїзм і реальність (Київ, Українська прес-група, 2005); Війна і міф. Невідома Друга світова. Горобець Сергій. Війна для України почалася 22 червня 1941 року (Харків, Книжковий Клуб «Клуб Сімейного дозвілля»)

І наостанок пропонуємо три кримськотатарські прислів’я від читача нашої бібліотеки, заступника генерального директора ТВ АТК Айдера Муждабаєва: «Не спирайся на воду, не вір росіянам! Не саджай у дворі березу, бо прийде росіянин і скаже, що це його земля! Якщо сусід росіянин, тримай сокиру під подушкою!»

Вічна слава і шана усім, хто боровся і продовжує боротися за мир в Україні. Адже це - наш священний обов’язок перед жертвами Другої світової та Героями сьогодення. Російський рейх буде знищено!

І пісня стала зброєю

Можливо, хтось помилково вважає, що війна не час для пісень. Але, насправді, часто саме пісні вели у бій, допомагали впоратися з емоціями в найскладніші часи та піднімати бойовий дух.

А українці - одна із співочих націй у світі, тож не дивно, що наші музиканти та виконавці не лише пішли боронити країну зі зброєю в руках, а й отримали новий поштовх для творчості. Біль, лють, страх за майбутнє, ненависть до ворогів і любов до України - все відчуває кожен українець і часто внутрішні переживання виливаються у творчість. За допомогою пісні автори намагаються підняти бойовий дух українським захисникам. 

Україна переможе! Все буде Україна!

Світлана Поваляєва - мама героя Романа Ратушного в бібліотеці. У бою на Харківщині загинув відомий столичний активіст Роман Ратушний. Вічна пам'ять тобі, Романе - справжній Герой України.

Війна проти бібліотек

 Російські війська принесли багато горя та руйнувань на українську землю. Від рук окупантів потерпають житлові будинки, театри, музеї, бібліотеки. Російські війська не лише руйнують бібліотеки своїми постійними обстрілами, а й масово вилучають і знищують українські книги на окупованих територіях.

Обстрілюючи українські міста окупанти пошкодили або зруйнували майже 60 бібліотек. Найбільше руйнувань зазнали Чернігівська бібліотека для юнацтва, Донецька бібліотека для дітей, Макарівська публічна бібліотека, а також бібліотека ім. Короленка у Харкові - одна з найстаріших і найбільших книгосховищ в Україні.

На тимчасово окупованих територіях Луганської, Донецької, Херсонської областей російські війська нищать не тільки споруди, в яких знаходяться бібліотеки, але й власне українські книжки, зокрема підручники з історії та української літератури. Водночас окупанти мають цілий перелік заборонених імен. Серед них - Мазепа, Петлюра, Бандера, Шухевич, Чорновіл. Відомо про випадки вилучення книжки "Справа Василя Стуса" Вахтанга Кіпіані.

Зниження українських бібліотек та вилучення українських книжок - це ще один прояв геноциду що до українців і української культурної спадщини.

 

Остання з великого покоління

 «Було, і є, і вічно буде. Це свято соняшних утіх: Твоїх  палких  обіймів чудо І ніжність пестощів моїх»

                                                                   
 До 120-річчя від дня народження Наталі Андріївни Лівицької-Холодної (15.06.1902-26.03.2005)  бібліотека ім. Петра Панча презентує книжкову виставку  «Остання з великого покоління». Саме так називається надзвичайно емоційна стаття Слабошпицького, написана ще за життя Наталі Лівицької-Холодної. «Вона називає імена, мовби читаючи їх не з пам’яті, а з історії української літератури. Кожне ім’я голосне, як ціла епоха. Ця епоха також і в неї за плечима. Стоїть, із нею не­­розлучна, мов тінь її життя.  І як про все те виповісти?! А ще її ім’я відразу ж викликає з пам’яті імена Симона Петлюри, Андрія і Миколи Лівицьких (перший – це батько її, а другий – брат), Мілени Рудницької, Дмитра Донцова, Євгена Маланюка, двох Петрів Холодних (старший – її свекор, молодший – чоловік), Олени Теліги, Юрія Клена, Олекси Стефановича, Леоніда Мосендза, Юрія Липи, Оксани Лятуринської, Тодося Осьмачки, Юрія Шереха... – треба урвати цей ряд, оскільки він може довго не закінчуватися.
Ранок її життя – хутір побіля Золотоноші на Чер­кащині, де вона виховувалася у баби. Вчилася в Золотоніській гімназії. Але Перша світова війна й революція змусили міняти гімназії одна за одною: Полтавська, Київська, Жмеринська, Переяславська... – і то ще не був кінець навчанню, бо матури так і не завершила. Від двадцятого року з батьками за кордоном».

      

Творчість Наталі Лівицької-Холодної - унікальне

в світовій літературі: це так званий віршований роман життя від ранньої юності до глибокої старості. Поетка надзвичайно інтертекстуальна, вона наповнює свої твори уривками з текстів людей своєї епохи (це Богдан-Ігор Антонич, Євген Маланюк, Олена Теліга, Юрій Липа, Максим Рильський, Леонід Кисельов, Ліна Костенко та багато інших).

Ірина Фаріон характеризує літературну спадщину Наталі Андріївни Лівицької-Холодної як синтез інтиму, релігії і патріотизму. У своїй першій поетичній збірці «Вогонь і попіл» (Варшава, 1934) вона без комплексів показала любов у всіх своїх проявах.  Цю збiрку дослідники її творчостi назвали еротичним романом у віршах, і тільки з часом ця збірка була оцінена як неординарне художнє явище. Художник, поет Святослав Гординський писав: «Маємо, можна, сміливо сказати, першу наскрізь жіночу, щиру, без ніякого позування книжку поезій у нашій літературі. Досі мало яка жінка в нашій поезії мала таку сміливість і вміння віддати з таким мистецтвом оте «вічно жіноче» жінки й показати скільки для жінки значить кохання».

А вірш «Сім літер» зі збірки «Сім літер» (Варшава, 1937)  став знаковим для всього ХХ століття. «Сім літер» - це Україна та одночасно прізвище Головного Отамана Симона Петлюри: «Сім літер, що палають в слові «Україна», Сім літер, що вогнем лягли на Монпарнас, І сім зрадливих куль на вулиці Расіна Призначення, мементо і святий наказ. Горять палким трьохкутником криваві сімки Над простором і над часом, в хаосі й тьмі, І серце вгору йде, все вище, стрімко, стрімко Шляхом Твоїх голгот і слав, Народе мій!»

 Епіґрафом до збірки авторка взяла рядки з Шевченкового послання «І мертвим, і живими, і ненарожденним...», що окреслили ідейну спрямованість її творів: «Нема на світі України, Немає другого Дніпра». Через образи трьох національних героїв — князя Святослава, гетьмана Івана Мазепи та Симона Петлюри —Наталя Лівицька-Холодна осмислює етапи розквіту, слави і могутності української державності. Сильна жінка, вона не скиглила після поразки визвольних змагань, а як гідна дочка президента УНР в екзилі щиро сподівалась на народне повстання проти московської влади «…і затремтить рука злодійська, здригнеться Київська земля і понесе сто тисяч війська під стіни білого Кремля», а в результаті «І оживе твій світлий край, Що зветься дзвінко «Україна»..

Ця дивовижна жінка була єдиним справжнім коханням знаменитого поета Євгена Маланюка. Вони залишили в житті одне одного незгладимий слід: він мучився її відмовою, вона — тим, що завдала йому такого болю... На смерть Євгена Маланюка її серце зазвучало поезією «По кому дзвонять?...»: «Хтось помер, Хтось чужий: Ні брат, ні коханець. І було між нами стільки завіс! Я сама здивуюсь уранці звідки ці сльози взялись? Хай баламкають дзвони вічну «пам’ять», як баламкають і по мені, може й мене згадають «незлими» словами, як лежатиму в труні… По кому дзвонять? – По ньому чи по мені». Або ще такими рядками: «То була пора неповторна, Як поезія Маланюка, А була вона недоговорена. Наче вірші без одного рядка…»

Третю збірку поетки «Поезії, старі і нові» (Нью-Йорк, 1986) надзвичайно високо оцінив Юрій Шевельов (Шерех): «В характері нової поезії Наталі Лівицької-Холодної найбільша подібність з останніми роками творчості Ріхарда Штрауса… а де в чому зі старим Гете». Критик у захваті від неприхованої самоіронії поетки у поезії «Кухонна романтика»: «Відійду до вікна від печі – хай кипить собі борщ без мене – взагалі ці кухонні речі так не до речі…» і «японськості» деталей, вмінням сказати недоговорюючи. Вчитаймося у відчайдушно болючі рядки поезії «Сон»: «Снилось мені: не засміченими, не нью-йоркськими нетрями йшла. а стеливсь мені заквітчаний, не затоптаний шлях. Снились — пелюстки, як діти безгрішні, рож, що розквітли вночі в садках, і краплі дощу, великі, як вишні, що спливали радісно по щоках. Снився — в руках, з хвилювання тремтячих, жовтоблакитний стяг... А вранці... дивиться в душу старість собача пусткою бочки від сміття». Критик цитує й цитує поетку, захоплюючись нею: «Бачити світ не ціною заплющених на зло й біль очей, а через прийняття зла й болю як частини світової й внутрішньої гармонії». Критик звертає нашу увагу на останні рядки (переклад з Роберта Фроста), якими закривається ця чудова філософська збірка, на віщування смерті не тільки особи, а й світу: «Готовий будь на згубу ще сьогодні, щось буде ще грізніш, ніж хвиль цих кряжі, аж поки Бог «хай світло згасне» скаже». В інтернет-ресурсах можна знайти повний текст цієї чудової збірки Наталі Лівицької-Холодної з передмовою Богдана Рубчака «Серце, надвоє роздерте».

Звертаємо Вашу увагу на такі видання нашої експозиції:

Слабошпицький М. 25 поетів української діаспори. Остання з великого покоління. Наталя Лівицька-Холодна (Київ, Ярославів Вал, 2013). До статті додаються 19 поезій різних років.

Шерех Юрій. Третя сторожа. Без назви/Sans titre/Ohne title/Untitled/Sin titulo/Senza titolo (Київ, Дніпро, 1993)

Віталій Жежера. «Я була довго дуже наївною в любовних справах» - Наталя Лівицька-Холодна. Журнал «Країна», 19.06.2012

Празька поетична школа. Антологія (Харків: Веста, Ранок, 2004) В антології представлено 9 поезій різних років, найсильніші «Чорний колір – колір зради», «Інвектива».

Українське Диво. Поетична антологія. Книга друга (Київ, Український письменник, 2005). В антології представлено 8 поезій різних років,  найсильніша «Сон».

Ільницький Микола Миколайович, Західноукраїнська і емігрантська поезія 20-30-х років (Київ, Знання, 1992)

Імена поетів і письменників української еміграції поступово займають належне місце в нашій історії та літературі. З двох чарівних подруг, таких неповторних й таких різних, Олени Теліги та Наталі Лівицької-Холодної, одній судилася рання «гаряча смерть», іншій – самотнє емігрантське довголіття. На жаль, на тридцять першому році нашої незалежності ми не маємо в паперовому вигляді жодної книжки Наталі Лівицької-Холодної. Наше звернення хочеться закінчити посиланням на рядки з одного із останніх віршів поетки «В безсонну ніч»: «О Україно, моли свого святого рівноапостольного Володимира й святу княгиню Ольгу і самого Бога, бо мук твоїх іще не змірено, ще хресна не скінчилася твоя дорога» (Торонто, червень 1995).