Грані творчості Тетяни Плихневич

   

У   читальній   залі   бібліотеки  ім. Петра Панча відбулася  творча    зустріч     з Тетяною  Плихневич. Вона є давнім другом бібліотек Голосіївського району м. Києва. Цікава й творча людина – вона завжди у пошуку нових літературних жанрів. Її твори оцінили та надрукували.  До уваги присутніх вона представила видання "Склянка часу Zeitglas", у якому друкують її твори ("Супутник", "Купол", "Киці-киці"). 

Плихневич Тетяна - київська письменниця.  Закінчила з відзнакою Київський педагогічний коледж № 1 та Київський державний лінгвістичний університет. Багато років працювала в освітній сфері. Зараз займається журналістикою та літературною діяльністю. Основна тематика: популяризація історичних та культурних надбань народів Мезоамерики (близько сотні публікацій у періодичних виданнях і збірках).

Пише фантастичні твори. Брала участь у багатьох літературних конференціях, присвячених питанням фантастики, виступала на них із доповідями.

Неодноразовий фіналіст конкурсів фантастичних оповідань "Зоряна Фортеця", дипломант конкурсу гумористичних творів від журналу "45 меридіан". Переможниця міжнародного конкурсу, присвяченого 300-річному ювілею Григорія Сковороди "Хто ж є на світі, щоб був без гріха..."

Публікувалася в журналах "Ренесанс", "Реальність фантастики", "Склянка Часу Zeitglas", "Шукач", "Таємниці ХХ сторіччя", "Загадки історії", "Наука@Техніка", в альманахах "45 Меридіан", "Меридіан" (Ганновер), інших періодичних виданнях і збірках.

Входить до літературних об’єднань "КЛФ Портал", ВОЛФ (Всеукраїнське об’єднання любителів фантастики) та "Зоряна Фортеця". 

Про свої здобутки у письменництві  Тетяна розповіла цікаво, з гумором. За роки своєї творчості вона стала відомою у літературній сфері не тільки Києва. Її цінують у літературних об’єднаннях, її творчість набуває популярності в різних періодичних виданнях. Присутні - гості бібліотеки, колеги з літературної творчості, бібліотекарі - щиро привітали Тетяну з Днем народження, побажали їй міцного здоров’я, творчої наснаги, всіляких успіхів у літературній праці. 

Символ державної величі

 Шановні читачі! Пропонуємо книжкову виставку, присвячену Дню Конституції України, "Символ державної величі".

Конституцію прийнято називати Основним Законом держави. Держава забезпечує підвищений юридичний захист Конституції.  У цьому полягає особливість її статусу.

Термін "Конституція" вживали ще в період рабовласництва і феодалізму. В епоху буржуазних революцій XVIII ст. Конституція відіграє роль основного правового акта держави, що визначає основи його політичного та економічного ладу.

І тут маємо привід для гордості. Наша перша Конституція, відома як Конституція Пилипа Орлика, прийнята 5 квітня 1710 року, була однією з перших не лише в Європі, а й у світі. Вона була затверджена як "Правовий Уклад та Конституція відносно Прав і Вольностей Війська Запорозького".

Конституція Пилипа Орлика засвідчила, що українці - свідома нація, яка боролася й буде боротися за свої права, свою ідею. Конституція Пилипа Орлика чинності не набула, оскільки була написана в умовах вигнання, але принципи, закладені в ній, свідчили про зародження поглядів на демократичний устрій організації війська та про його національну ідентифікацію в межах суверенної держави вже на початку  XVIII століття.

Конституція УНР від 29 квітня 1918 року - також помітне явище в розвитку конституційного законодавства України. Після проголошення УНР постало питання про необхідність прийняття Основного Закону. Його принципові засади від імені конституційної комісії сформулював Михайло Грушевський. В основу Конституції було покладено ідею поділу влади з метою гарантувати демократичний розвиток української держави. 

Після проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року постало питання про конституційні засади нової держзави. Згідно з Законом України "Про правонаступництво країни" "до ухвалення нової Конституції України діє Конституція Української РСР".

Наступні роки в конституційному процесі були складними. До старої Конституції внесено сотні доповнень і поправок. На порядку денному постало питання про розробку й прийняття нової Конституції нашої держави. 

11 березня 1996 року конституційна комісія схвалила проект Конституції та передала його на розгляд Верховній Раді. 24 квітня Верховна Рада прийняла проект за основу. 5 травня 1996 року було створено Тимчасову спеціальну комісію Верховної Ради України з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія закінчила свою надзвичайно складну роботу, адже до проекту було подано понад 5000 змін і доповнень.

28 червня 1996 року було прийнято нову Конституцію України. Україна - єдина держава на пострадянському просторі, яка парламентським шляхом отримала свою нову демократичну Конституцію. 

Перша стаття Конституції наголошуєх: "Україна є суверенна й незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Згідно зі статтею другою "Суверенітет України поширюється на всю її територію. Україна є унітарною державою. Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною". 

Під час війни, яку веде проти нас Росія, ми захищаємо свої кордони, закріплені, зокрема, й Основним Законом. А по закінченні війни прагнемо мирного життя в справжній, не декларативній, правовій українській державі.   

"ВІЙНА - ЯК ПЕРЕДЧУТТЯ, ЯК СУВОРА ДІЙСНІСТЬ, ЯК БОЛЮЧИЙ СПОМИН" (До 125-річчя від дня народження Еріха Марії Ремарка)

 

 

Ми − втікачі. Тікаємо від самих себе. Від свого життя. Нам було по вісімнадцять років, ми тільки починали любити життя й світ, а нам довелося стріляти в них. Перший снаряд влучив у наше серце. Нас відрізано від справжньої діяльності, від прагнень, від прогресу. Ми вже не віримо в них: ми віримо у війну.

Еріх Марія Ремарк «На Західному фронті без змін»

 

           

Наша книжкова виставка «Війна – як передчуття, як сувора дійсність, як болючий спомин» присвячена 125- річчю від дня народження Еріха Марії Ремарка (22 червня 1898  - 25 вересня 1970), одного із найяскравіших представників так званого «втраченого покоління», якому немає місця серед людей, що не пережили жахіття Першої світової війни, а після війни так і не змогли адаптуватися до мирного життя і побачили післявоєнний світ  не таким, яким він бачився з окопів. Перша світова війна після її проголошення розділила тодішніх інтелектуалів – письменників та філософів – на протилежні табори: тих, хто з патріотичних мотивів прославляв силу національної зброї, і тих, хто добачав у цьому всесвітньому кровопролитті антигуманний абсурд.

Страх, який завжди з тобою

Доброволець Ремарк будував бункери та бліндажі, невдовзі отримав поранення і решту війни провів у військових шпиталях. Попри те, що на фронті він знаходився не так багато часу, пережитого вистачило на все подальше життя. У міжвоєнний час він працював спочатку вчителем, а потім кілька разів змінював професію: працював продавцем надгробних пам’ятників, недільним органістом у каплиці при шпиталі для душевнохворих. Усі ці події його життя пізніше знайшли відображення в його творах. Абсурдність війни, страх самотності та жага спокою та простого щастя – теми творів письменника, який вже друге століття залишається улюбленцем мільйонів читачів по всьому світу.

            В нашій виставці представлені практично всі твори Ремарка. «На Західному фронті без змін» (1929) – один із найвідоміших романів Ремарка, який він написав усього за шість тижнів. «Книга ця — ані звинувачення, ані сповідь, — писав Ремарк. — Це тільки спроба розповісти про покоління людей, що їх занапастила війна, навіть як хто з них і не потрапив під снаряди». Головний герой роману, 19-річний Пауль Боймер, разом зі своїми однокласниками опинився на фронті Першої світової. За словами самого письменника, Пауль — це збірний образ молодих бійців, які після школи були змушені піти воювати. Це чесний твір, без романтизації та героїчного пафосу. Ремарк показав жахи війни такими, як вони є. Фактично кожний солдат –– загублена душа, назавжди травмована особа, психічні рани якої ніколи не загояться. За цей роман у Німеччині письменника назвали «зрадником батьківщини». Влада не схвалювала роман, бо він суперечив тодішній ідеології. У часи Веймарської республіки було прийнято виправдовувати Німеччину за програну війну та героїзувати її солдатів.

            Роман «На Західному фронті без змін» став найбільш популярним виданням за всю історію Німеччини. У рік видання його переклали 26 мовами. Полюбили книгу і за межами країни. У 1931 році Ремарка номінували на Нобелівську премію. Однак Ліга німецьких офіцерів висунула протест. Студія Universal Pictures випустила першу екранізацію. А вже в 1933 році студенти-нацисти масово спалювали книги Ремарка. На вогнищах опинилися роботи ще 150 авторів, чия творчість суперечила державній ідеології. Самому Ремарку довелося тікати з країни. 

                Поруч з Ремарком завжди були великі жінки і надійні подруги, які відіграли величезну роль у становленні Ремарка як письменника, так і як особистості. 9 вересня 1917 р. від раку померла мати майбутнього письменника Ганна-Марія Ремарк , з якою у нього були дуже добрі, теплі стосунки. На честь матері він змінив своє друге ім’я Пауль (Еріх Пауль Ремарк) на Марія.  

          Знайомство 9 жовтня 1924 р.  з Едіт Деррі, батьком якої був Курт Деррі - засновник видання «Шпорт їм Більд» («Спорт в ілюстраціях»), дозволило Ремарку у 1925 р. переїхати до Берліна, а пізніше отримати місце редактора. Молода німецька актриса Рут Альба, дочка антиквара, з якою він познайомився у 1930 р., кардинально вплинула на формування смаків письменника. З Ільзою Юттою Замбона Ремарк був у нетривалому шлюбі  (з 1925 р.). Вона стала прототипом кількох його героїнь, в тому числі і Пат Хольман з «Трьох товаришів». Ремарк до кінця життя підтримував зв'язок з першою дружиною і розлучився з нею офіційно тільки в 1957 р. 

З Марлен Дітріх Ремарк познайомився в 1930-х роках у Венеції. Головна героїня його роману «Тріумфальна арка»,  Жоан Маду отримала від Марлен Дітріх багато рис. Сама Марлен Дітріх незадовго до смерті сказала в одному з інтерв'ю: «Це була найбільша  любов мого життя».

 У 1951 р., коли письменнику було вже 53 роки, він познайомився ще з однією відомою актрисою - Полет Годдар, колишньою дружиною Чарлі Чапліна, яка рятувала Ремарка від депресії.  Ремарк присвятив їй свої наступні романи «Чорний обеліск» і «Час жити і час умирати». Пам’яті страченої сестри  Ельфріди Шольц Ремарк присвятив роман «Іскра життя».    

Вересень 1940 р.  був відзначений знайомством письменника з актрисою Гретою Гарбо. Історію багаторічного кохання з російською аристократкою Наталі Полей Еріх Марія Ремарк описав в романі «Тіні в раю».  Вас зацікавить той факт, що частину рукопису романа про війну «На Західному фронті без змін» Ремарк написав у квартирі безробітної на той час Лені Ріфеншталь.                                                                                                                                    

            Чимало літераторів тієї доби писали про те, що пережили самі під час Першої світової війни. Не став винятком український письменник Осип Турянський. Восени 1914 року його мобілізували до австрійської армії. Пережитий досвід Турянський втілив у повісті-поемі «Поза межами болю». Її сюжет сконцентрований на поневіряннях сімох військовополонених, які воювали на боці Австрійської імперії. Повість «Поза межами болю» у європейському письменстві посідає таке ж вагоме місце, як «На Західному фронті без змін» Еріха Марії Ремарка, «Вогонь» Анрі Барбюса, «Смерть героя» Річарда Олдінгтона, «Подорож на край ночі» мало відомого в Україні героя Першої світової війни та «антигероя» Другої, антикомуніста і безбожника, антисеміта і колабораціоніста Луї-Фердінанда Селіна.

            Що ми знаємо про війну, чого не знали герої Ремарка, які хотіли взяти Париж за два-три тижні. Важливо розуміти, що німецькі солдати у Ремарка – люди, які репрезентують імперію. Так само, як зараз росіяни репрезентують вже реінкарновану нацистську імперію - путінську Московію, яка виробляє людське нещастя.

           Вмирати за європейські цінності, як виявилося, з усіх європейців сьогодні здатні лише українці. Ми не можемо не перемогти. Нас можуть знищити, але не перемогти. У війні між світлом і темрявою наші воїни знищують не просто московитів, а вбивають зло, сфокусоване на Московії.  

Цей день скорботний

 Щороку 22 червня український народ вшановує світлу пам'ять мільйонів земляків, життя яких обірвала Друга світова війна. Втрати України в цій війні - 8 - 10 мільйонів осіб, які загинули під час бойових дій, через окупаційний терор та голод у тилу, примусовий вивіз. Внаслідок бойових дій постраждало понад 700 міст та містечок, 28 тисяч сіл.

Мирне життя перервалося теплим літнім ранком, назавжди змінивши долі мільйонів українців, почалася війна, яка стала найжорстокішою в історії людства.

Внаслідок цієї війни Україна понесла надзвичайні втрати - кожен п'ятий українець загинув.

За час німецької окупації України було знищено понад 1370 населених пунктів. Жертвами подібних каральних операцій стали щонайменше 50 тисяч осіб.

Українець Олексій Берест був одним із тих, хто встановив радянський прапор над Рейхстагом у Берліні, а українець Майкл Стренк - один із 6 морських піхотинців, що підняли прапор Сполучених Штатів над Іодзімою. Але лише Українська Повстанська Армія виступала в тій війні під українським національним прапором.

Найжорстокіші випробування та нелюдські страждання, колосальні жертви й скалічені долі, загублене дитинство і втрачена юність - таке не стирається з пам'яті. Війна торкнулася кожної української родини й назавжди залишила слід у генетичній пам'яті нашого народу. 

Сьогодні, потерпаючи від кривавої військової агресії з боку Росії, ми особливо гостро відчуваємо ціну свободи, миру та безпеки. Кращі сини й доньки українського народу зі зброєю в руках захищають наші кордони й звільняють окуповані території. 

Вічна пам'ять загиблим. Честь і слава живим героям!

Вшануймо пам'ять всіх, чиє життя було покалічено та зруйновано в тій страшній війні!

До цієї дати бібліотека Панча підготувала книжкову виставку. 

ВІРА АГЕЄВА «МАРСІАНИ НА ХРЕЩАТИКУ». ЧИТАЄМО РАЗОМ!

 

Читайте «Марсіани на Хрещатику», – і ви перестанете любити Булгакова.

Може, в нас ще забагато істориків, у яких в анамнезі боротьба з українським буржуазним націоналізмом і з петлюрівцями?

             Бібліотека ім. Петра Панча презентує подаровану нашій бібліотеці книжку «Марсіани на Хрещатику», яку професор Києво-Могилянської академії Віра Агеєва написала під час повномасштабного російського вторгнення минулого року. Читачі нашої бібліотеки знають більше про літературні місця Парижа, Лондона, ніж про свій Київ. Віра Агеєва вважає, що після перемоги ми мусимо маркувати наш культурний простір.

           Для тих, хто хоче відкрити для себе український літературний Київ, в першому розділі своєї книжки «Ретроспектива: викрадення Києва» Віра Агеєва радить звернутися до роману Івана Нечуя-Левицького «Хмари», адже це роман, з яким можна гуляти Києвом, впізнавати ландшафти, місця і відновлювати літературні маршрути. Із «Хмарами» Нечуя-Левицького тісно пов’язаний роман Валер’яна Підмогильного «Місто».

             

            Надзвичайно цікаво і переконливо Віра Агеєва відкриває нам Проню Прокопівну.  

В романі «Хмари» Нечуя-Левицького і в п’єсі «За двома зайцями» Старицького є сюжет, пов’язаний із інститутом благородних дівиць на Інститутській. Героїню «Хмар» зрусифікували, а от із Пронею Прокопівною це не вийшло, вона втекла із пансіону. Батьки героїні заплатили великі гроші в пансіон, аби Проню навчили російської «панської» мови. Це ілюзія, що Київ був російським містом на початку ХХ ст. Він був почасти польським, почасти  російським, а київське міщанство української таки не зрікалося.

            Найкраще у п’єсі «За двома зайцями»  передається дух київських жінок, подільських перекупок і бублейниць, які мають свою гідність та ідентичність, і ніякі голохвастови тут нічого вдіяти не можуть. Українська стихія перемагає. Останнє «Гетьте!» Проні Прокопівни у відомому фільмі відсутнє (як в російській, так і в українській версії – автор цього допису перевіряв), а саме воно могло б суттєво змінити акценти екранізації, адже звучить ознакою сили цієї жінки, а не її поразки! Віра Агеєва стверджує: 

«Поразка невдатного цилюрника  з-поза Канави – це поразка імперських претензій на Київ».

 

           У другому розділі «Ренесанс початку століття: люди, події, тексти» Віра Агеєва достатньо багато розповідає нам про літературне відродження початку ХХ століття. Письменниця наголошує: «Ми досі не усвідомили вагу того, що відбулося 1905 року… Тож після скасування Емського указу заповзялися відкривати власну інституцію, і восени 1908-го таки постав у Києві – річ непомислення у попередні десятиліття! – Український клуб». Почали масово публікуватися культурні видання, долучилися меценати, виходила газета «Рада». Серед періодичних видань Віра Агеєва виокремлює журнал «Українська хата», акцентує нашу увагу на тому факті, що впродовж ХІХ століття і до 1917 року всі українські культурні проєкти фінансувалися за кошт меценатів. Для читачів нашої бібліотеки новий літературний факт. Поруч з нами на вулиці Діловій, 4, де облаштувалася редакція «Української хати», фактично знаходився тодішній храм еросу й муз. Тут дебютували Павло Тичина, Володимир Свідзинський, Михайль Семенко і наймолодший учасник хатянських зібрань чотирнадцятирічний Максимко Рильський.

 

Розповісти про всі розділи цієї книжки в невеличкій презентації фізично неможливо.

Цитуємо Віру Агеєву: «Усе найважливіше відбувалося в серці Києва, на вулиці Миколаївській (нині Городецького). Якраз там були «марсіани» — я їх не вигадала, у Києві справді у 20-ті роки ходили правдиві «марсіани» (йдеться про учасників київського літературного об’єднання МАРС — «Майстерня революційного слова»). Фундуклеївська (нині вулиця Богдана Хмельницького) була опанована авангардистами, там були студії Броніслави Ніжинської, Олександри Екстер, газета «Більшовик», де «окопався» Михайль Семенко, і де збиралися всі футуристи. А неокласики гуртувалися біля Золотих воріт. Це середмістя Києва було мистецьким середовищем. І ще одна важлива локація — Георгіївський провулок».

 

           Один із сюжетів книжки «Марсіани на Хрещатику» про «поворотців із чужих столиць» саме про цих людей, які зробили кар’єру в імперії, в Петербурзі чи Москві, — вони кинулися будувати Українську державу.

 

На вулиці Миколаївській, одній з ключових мистецьких локацій Києва, розташовувався готель «Континенталь», із яким було пов'язане київське літературне життя аж до початку Другої світової війни. Віра Агеєва підкреслює: «Саме там у підвалі утворилося знамените кафе «Х.Л.А.М.», де засідало багато емігрантів з Росії, які за часів Скоропадського заполонили Київ». Туди ходили і українські поети. З часом поруч знайшли підвальчик, де відкрився «Льох мистецтв», де Тичина читав свої вірші». Важливим літературним місцем було й кафе «Кривий Джиммі» в готелі «Театральний» навпроти опери. Саме там збиралися київські символісти. В «Континенталі» був клуб письменників, а навпроти розташовувалася редакція журналу «Життя і Революція». «Це й була штаб квартира «марсіан».

 

           Слід визнати, вважає Віра Агеєва, що ми погано знаємо свою культуру і літературу. Шкільні години, які мали би йти на вивчення української, крала російська література. В одному із розділів книжки Віри Агеєвої йдеться про Михайла Булгакова. Однак авторка абсолютно правильно вважає, що настав час змінити акценти: «Досить говорити про Булгакова. Моя книжка про те, скільки всього чудового, цікавого, неймовірного відбувалося в Києві саме тоді, коли Турбіни на Андріївському за злополучними кремовими шторами тихесенько співали: «Боже, царя храни». У той час, коли багатотисячне петлюрівське «Слава!» дзвеніло над містом. Моя книжка саме про це. Дехто думає, що ніхто краще за Булгакова не написав про Київ. Так, він справді найталановитіше споганив Київ! Булгаков написав ряд абсолютно українофобських текстів. Що ще нам треба, щоб ми перестали його любити? У «гуманістичному» оповіданні «Я убив» оповідач-лікар розповідає з гордістю, що він так ненавидів пораненого петлюрівця, аж його застрелив. Для Тичини — це Київ «золотого гомону», для Підмогильного — Київ, який ми знаємо з роману «Місто», для Зерова — це «Оця гора зелена і дрімлива,/ Ця золотом цвяхована блакить», а Булгаков обурюється, що в Софії служба йде не російською мовою».

Зараз, під час війни багато текстів читаються інакше, і тогочасна поема «Золотий гомін» Павла Тичини, яку письменниця називає маніфестацією державного Києва. це чітко демонструє. УНР програла збройно, був втрачений політичний суверенітет. Але в той час культурні діячі встигли зробити неймовірно багато: написали чудові романи, відкрили музеї, створили Академію наук, все те, чим ми досі користуємося. Марсіанам і неокласикам ми завдячуємо найбільше. Те, що зараз виявилося, що українська еліта і суспільство існують, є народ, який себе захищає, це теж їхня заслуга.

Тотальна хвиля русифікації пішла після Другої світової війни. Треба читати українську літературу, дивитися українські фільми і  поважати нашу історію. Українська людина — це людина, яка знає свою культуру і може нею пишатися.  Віра Агеєва підкреслює: «Моя книжка оптимістична. Вона про київський ренесанс, про те, як ми відбулися і як ми є. І це книжка про те, що є український Київ,  про місто, яке не потребує імперської позолоти».

 

Діти і війна (До дня вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії рф проти України)

4 червня - день вшанування пам'яті дітей, які загинули внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, затверджений рішенням Верховної Ради від 1 червня 2021 року. 

За час повномасштабного вторгнення Україна втратила 482 дитини, майже 1000 дістали поранення. І це лише кількість, яку підтвердила ООН. Ми не знаємо достеменно, скільки дітей загинули, наприклад, в одному лише Маріуполі та на інших окупованих на сьогодні територіях. А ще близько 20 тисяч дітей примусово вивезли до росії. За кожною цифрою - зламані долі, біль і горе. 

1 червня, у День захисту дітей, росія вбила ще одну дитину.

Країна-терорист має бути покарана за геноцид.

Бібліотека ім. П. Й. Панча підготувала фотодокументальну виставку з цієї теми.

Архітектор, що змінив обличчя Києва

 Владислав Владиславович Городецький  (повне ім'я Лєшек Дезидерій Владислав Городецький) народився 4 червня 1863 року в польській шляхетній родині на Поділлі в селі Шолудьки (тепер Немирівського району Вінницької області). По закінченні  реального училища в Одесі та Імператорської академії мистецтв у Петербурзі (1890) переїхав до Києва, де жив і плідно працював упродовж майже тридцяти років.

Архітектор  займався не тільки спорудженням будівель  за власними проектами, але й здійснював технічний нагляд за будівництвом. У Киеві мав посаду міського архітектора.

 Архітектурна спадщина В. Городецького - яскраве творче явище в історії архітектури України. Велич споруд талановитого зодчого у Києві не перестає викликати подив і захоплення нових поколінь киян. Впродовж київського періоду архітектор Городецький втілив десятки пректів - він будував житлові будинки і вілли, заводські корпуси й магазини, виставочні павільйони і школи, склепи й монументи. 

Так, під керівництвом Владислава Городецького  було побудовано Музей старожитностей  (1899 -1909), де нині знаходиться Національний будинок органної  та камерної музики, зведено приміщення караїмської кенаси  (1900 Будинок актора Національної Спілки театральних діячів України). Монументальні фасади колишньої меблевої фабрики. Вершиною ж творчого злету  В. Городецького стає власний маєток - знаменитий Будинок з химерами, зведений ним у 1903 році до свого сорокаріччя. В ньому втілено відгомін мисливських захопленнь, плід його творчої фантазії, яка бунтувала проти проти установлених форм і традицій. "Химер" на цьому будинку, що дивують нас своєю загадковістю, майстерно виконав з бетону за рисунками В. Городецького відомий на той час італійський скульптор Еліо Саля (Сала).

 За всю свою багатовікову історію Київ не пам'ятає споруди, овіяною такою кількістю переказів і легенд. Він і досі залишається неперевершеним взірцем унікального витвору модерну не тільки в Україні.

 Крім Києва, архітектор працював також у багатьох інших українських містах. Так в Умані й Черкасах - гімназію (нині Будинок дитячої та юнацької творчості), в Мосинах - лікарню, в Шпикові на Поділлі - цукровий завод, в Печерорах - мавзолей Потоцьких, у Сімферополі - фабрику штучного льоду, в селі Старосільському на  Волині - греблю і шлюзи, в Євпаторії - власну віллу тощо. Своїми роботами архітектор довів можливість використання залізобетону не лише для виконання довговічних і міцних конструкцій,а й створення художніх творів.

Світова війна, революція, втрата всього майна й можливості працювати змусили Городецького в 1920 році залишити Київ і  емігрувати до Польщі, де він продовжив архітектурну практику.

В  1928 року американська фірма "Генрі Улен і К" запросила Городецького на посаду головного архітектора Синдикату по спорудженню перських залізниць. Там у далекому Тегерані вже літньою людиною В. Городецький побудував сучасний залізничний вокзал, палац для шаха, запроектовані розбудови нових міст Ірану, театру та готелю в Тегерані.

У 1930 році Лешек Дезидерій  Владислав Городецький на 67-му році життя відійшов у вічність. Його поховали на римо-католицькому кладовищі Долаб у Тегерані. На його могилі встановлено просту кам'яну брилу сірого кольору,  яким він так широко користувався у своїх спорудах.

 Архітектор В. Городецький нагадує про себе своїми творами. Він живе в Україні, Польщі, Ірані, живе в гарних будівлях, залишених людям. На пошану пам'яті славетного архітектора одна із вулиць Києва, яку він проектував, де спорудив кілька будинків, де якийсь час жив, названа іменем архітектора Городецького.

До вашої уваги бібліотека ім. П. Й Панча пропонує виставку, присвячену видатному українському архітектору.

"Музика замість вибухів"

З любов'ю до тебе, Києве!

Цими днями свій День народження святкує  місто, до якого зараз прикута увага всього цивілізованого світу, - наш улюблений, прадавній і водночас вічно юний, величний, лагідний, незламний, чудовий - Київ!

Європейська столиця, яку за три дні планував захопити путін, не лише встояла проти московитської навали, але й швидко відігнала ворога від своїх кордонів.  

Ми пам'ятаємо тебе в перші дні страшної війни - ти був стривожений, нашорошений, завмерлий і спустошений. Зачинені магазини, забиті фанерою вікна, розбомблені будинки, обмаль людей, перші загиблі - таке ми бачили лише в фільмах про Другу світову... Але ти впорався - тисячі киян штурмували військкомати, бажаючи стати на захист свого рідного міста й країни, дуже швидко було відновлено логістику, в магазинах почали з'являтися продукти, які зникли в перші дні війни, всі системи життєзабезпечення, бізнес у короткі строки  підлаштували під воєнні умови. За цим стоїть надважка робота величезної кількості людей - від керівництва міста й країни до працівників усіх сфер, які забезпечують безперебійне функціонування столиці. Ми неймовірно пишаємося нашими енергетиками, які взимку цілодобово лагодили пошкоджені системи й повертали світло в наші оселі. І що більше сатанів ворог, то більш затятими ставали люди в своєму спротиві. 

За цей місяць московити майже кожного дня намагаються дістати столицю своїми шахедами й ракетами. Але вже весь світ побачив, чого варта неймовірна українська ППО, яка на 100 %  збиває ворожі цілі! 

Ми вітаємо тебе, Києве, і віримо, що твої чудові пагорби служитимуть прихистком ще не одному поколінню українців! А до твого Дня народження колектив бібліотеки підготував подарунки - виступ юних вихованців київської музичної школи № 10 і книжкову виставку, присвячену історії улюбленого міста.

Святі Кирило та Мефодій - творці слов'янської писемності

 

Шановні читачі! Пропонуємо вашій увазі  книжкову полицю "Святі Кирило і Мефодій - творці слов'янської писемності".

Щорічно 24 травня всі слов'янські країни вшановують пам'ять святих Кирила та Мефодія. Вони - просвітителі, творці слов'янської абетки, проповідники християнства.

Народилися брати в місті Солунь (тепер - Салоніки, Греція) в сім'ї воєначальника. Під час народження отримали імена Михайло та Костянтин. Серед сімох дітей Михайло був найстаршим, а Костянтин - наймолодшим. Обидва вони отримали гарну освіту та зробили кар'єру. Але згодом вирішили присвятити себе Богу. Михайло залишив військову службу й підстригся в ченці з іменем Мефодій. Костянтин мав виняткові здібності, працював при дворі візантійського правителя, а згодом викладав філософію у вищій візантійській школі, за що його прозвали "філософом". Проте пізніше все ж таки вирішує стати священиком. Він іде в монастир, де настоятелем був його брат. 

У 860 році Кирило та Мефодій вирушають в Моравію з християнською проповіддю. Мешканці цієї країни не знали офіційної мови церкви - латини. Кирило розумів, що для поширення християнства необхідно було перекласти церковну літературу на слов'янську мову. Тож брати не мали на меті створення абетки, вони хотіли лише перекласти Біблію на зрозумілу слов'янам мову. Римська церква спочатки виступила проти, але Папа Римський, оцінивши заслуги братів (вони допомогли розшукати мощі святого Климента), все ж таки погодився. 

Створення абетки дало потужний поштовх для розвитку культури та поширення християнства.

У 869 році Кирило помер у Римі, похований у церкві святого Климента. Його справу продовжив Мефодій. Після поразки Моравії від німецького князівства Мефодія ув'язнили. Гоніння підірвали його здоров'я, і в 885 році він помер. Багатьом його учням довелося покинути Моравію та переїхати до сусідніх країн - Болгарії, Сербії, Руси.

Кирило та Мефодій - святі православної та католицької церков.

«ВЛАДА ПРОТИ НАРОДУ» (До Дня пам'яті жертв політичних репресій)

 

            

            Пропонуємо книжкову виставку «Влада проти народу», присвячену Дню пам`яті жертв політичних репресій.  День пам'яті жертв політичних репресій відзначається з метою належного вшанування пам'яті жертв політичних репресій, привернення уваги суспільства до трагічних подій в історії України, викликаних насильницьким впровадженням комуністичної ідеології, відродження національної пам'яті, утвердження нетерпимості до будь-яких проявів насильства проти людства.  Цей день пам`яті і скорботи про жертви, які загинули або постраждали в Україні від політичних репресій комуністичного режиму, з`явився в національному календарі країни наприкінці 90-х років. Він припадає на третю неділю травня. 

            З травня 1988 року саме в Биківні, місці поховань десятків тисяч громадян   України – жертв комуністичного терору,  громадськість нашого міста відзначає цю сумну дату. Пам’ятаємо, з якою злобою зустріла колишня влада це зібрання киян у Биківні. Тоталітарна система – це частина життя мільйонів українців в минулому. Не слід забувати того, що це був витвір людей, яких теж народжували і виховували матері. І в нашій країні ще ходять серед нас вже поважного віку колишні слідчі, прокурори, охоронці, тюремні наглядачі, міліцейські провокатори, донощики і тисячі інших вірних слуг комуністичної системи. Деякі пишаються своїм минулим, але чи розповідають вони про ці свої подвиги дітям і онукам. Перед нашими очима є один такий герой-звитяжець Віктор Медведчук, дружбою з яким хизуються деякі наші медійні персони.

За півтора тижня до Дня пам`яті жертв політичних репресій ми відзначали чергову річницю закінчення Другої світової війни. Ми вшановували тих, хто віддав своє життя в боротьбі з гітлерівським націонал-соціалізмом. Перемога над нацистським тоталітарним режимом, яка сталася в 1945 році і яку ми щороку відзначаємо як Велику перемогу, не усунула навіки терористичного режиму в Україні.                                                

Терор, свідком якого є биківнянські могили, подібно як і багато інших знаних чи ще не знаних масових захоронень невинних жертв політичних репресій в Україні, продовжувався ще впродовж багатьох десятиліть після цієї перемоги. І про це ми не сміємо забувати в умовах повномасштабної війни з новітньою московською ордою.                                                                                                                                                                 

В нашій книжковій виставці на особливу увагу потенційного читача заслуговують наступні видання. В першу чергу, слід назвати монументальну працю Сергія Білоконя «Масовий терор як засіб державного управління в СРСР. 1917-1941 рр.» (Київ, «Укр.пропілеї», 2016). Цікавими є збірка документів і матеріалів «Історія України: Джерельний літопис» В.В.Червінського і М.І.Обушного (Київ, «Україна», 2016), титанічна праця Джеймса Мейса «Україна: матеріалізація привидів»  (Київ, «Кліо», 2016). Звертаємо Вашу увагу на те, що нашими знаннями про трагічну долю української інтелігенції, знищеної комуністичною владою на Соловках, ми завдячуємо Семену Підгайному, колишньому в'язню соловецьких концтаборів, політичному діячу та публіцисту української західної діаспори. Під його керівництвом в Канаді була укладена і видана двотомна праця «The Black Deeds of Kremlin: A White Book» -  «Біла книга про чорні діла Кремля». В нашій бібліотеці представлена його книжка «Українська інтелігенція на Соловках»  та «Недостріляні» (у двох частинах).

          Тим, кому небайдуже минуле і майбутнє України, рекомендуємо книгу невідомих сторінок історії з бібліотеки газети «День» за загальною редакцією Лариси Івшиної «Україна Incognita» (Київ, «Українська прес-група», 2005), «Україна у вогні минулого століття» Ярослава Файзуліна і Володимира Гінди  (Харків, «КСД», 2015 ), дві антології укладача Юрія Винничука «Соловецький етап» (Харків, «Фоліо», 2018) та «Невідоме розстріляне відродження» (Харків, «Фоліо», 2019) .

            Вражає автобіографічна повість Леоніда Невідомського з вельми промовистою назвою «Дивна планета Колима, де вічно плачуть і співають, або К-577 – це я. Був би чоловік, а справа на нього знайдеться» (Київ, «Фенікс», 2003).      

         Для тих, хто хоче більше знати про Биківню, рекомендуємо витяги зі щоденника Леся Танюка, наявні в інтернет-ресурсах. У серпні 1962-го року Алла Горська, Василь Симоненко та Лесь Танюк потрапили на територію грандіозного за об’ємом та кількістю похованих захоронення. В Биківні був похований розстріляний дід Леся Танюка – київський юрист Микола Кенігсфест. При чому, на відміну від більшості жертв, його було страчено не у часи Великого Терору, а 1957-го року.

        Про те, що тут є захоронення, було прекрасно відомо. Проте всі знайдені людські рештки влада СРСР скидала на совість німців. Однак місцеві жителі знали  історію цього жахливого кладовища, адже ще до війни бачили, як щоночі сюди їхали вантажівки з трупами. Сюди ходив навіть спецтрамвай, що звозив до розритих траншей-поховань тіла закатованих українців. 

        Василь Симоненко побачив, що малі і несвідомі діти грали у футбол, тут на цьому місці місці, простреленим у потилицю черепом. Дорогою назад Василь Симоненко читав вірш: «На цвинтарі розстріляних ілюзій уже немає місця для могил». Василь Симоненко і Алла Горська стали черговою жертвою комуністичного режиму.                 

        Биківнянський ліс – найбільша братська могила в Україні, де спочили десятки й десятки тисяч жертв московського режиму. Пом'янемо їх пам'ять і пам'ять десятків тисяч українців, що загинули в боротьбі з новітнім фашизмом, породженим Московією.         

Вишиванка - це нерозривний зв'язок поколінь

                                               

 Вишиванка - це не тільки частина гардеробу нашого народу, яку передавали нащадкам, вона була також оберегом. Сьогодні, як і колись, вишита сорочка є надважливою річчю для кожного українця. Українська вишиванка є одним із яскравих символів української культури. До того ж, одягаючи вишиту сорочку, демонструємо не тільки красу й унікальність, але й засвідчуємо свою приналежність до вікової української культурної традиції. У минулому вишиванка була підставою для цькування, а також рятувала в голодомор (її обмінювали на хліб), її закопували в землю, аби зберегти для майбутніх поколінь, бо вважалася найдорожчим скарбом в родині.

Для наших предків сорочка мала магічний релігійний сенс - з нею було пов'язано багато забобонів, застережень, вірувань. Кожен символ і колір ніс сакральне значення. Українці вірили, що сорочка може безпосередньо вплинути на долю того, хто її носить.

Кожен регіон України - неповторний у своєму виконанні вишиванок. Майстрині в різних місцевостях по-різному використовували техніки вишивки, а особливо відмінність полягала саме в орнаменті. 

Вишиванка є символом, який зберігає коріння народу, ідентичність, розуміння себе. Це наша історія: міфологія, релігія, давнє мистецтво наших предків, душа нашого народу. У вишивці зашифровано наш генетичний код.

Вишиванка ще з давніх-давен супроводжувала український народ і була для нього символом нескореності й того, що ми є українцями. 

Також вишиванка об'єднує українців по всьому світу. Вона є сучасною зброєю проти ворога, символом української нескореності.  

Допоки українські жінки вишивають сорочки, вкладають у них свою душу, а українські воїни одягають їх - Україна непереможна!

Режим поневірянь і надій (до Дня пам'яті жертв геноциду кримськотатарського народу)

18 травня - ще один сумний день в історії України, коли ми згадуємо масову депортацію кримськотатарського народу, яку вчинив злочинний радянський режим у 1944 році. Загалом з Криму депортували тоді 238 500 людей - майже всіх киримли.

До історії питання:

 

За офіційною радянською версією, причиною депортації стали нібито "масове дезертирство" 20 тисяч кримських татар з лав червоної армії на початку Другої світової війни та "тотальний колабораціонізм" під час окупації півострова.  Ці закиди були цинічною брехнею. До складу червоної армії напередодні війни призвали понад 5 тисяч кримських татар, згодом (з 1941 до 1945) - ще близько 16 тисяч. Щонайменше п'ятеро з них були удостоєні звання Героїв Радянського Союзу, двоє стали повними кавалерами ордена Слави, а видатний льотчик-ас Амет-Хан Султан, який особисто збив 30 німецьких літаків, став двічі Героєм Радянського Союзу. Від 17 до 25 тисяч (за різними даними) кримських татар були учасниками партизанського та підпільного рухів. Вкрай  підло вчинив сталінський режим із киримли, які служили в червоній армії. Після демобілізації їх депортували - йдеться про кілька тисяч. Депортували навіть Героїв Радянського Союзу - старшину Узеїра Абдураманова виселили до Узбекистану, а старшину Сейтнафе Сейтвелієва - до Таджикистану. Були винятки, коли окремих офіцерів не депортували, але все одно їм було заборонено жити в Криму. Що стосується колабораціонізму, то співпраця з нацистами мала місце серед усіх народів, які потрапили під окупацію, а найбільше колаборантів було саме серед росіян - на боці Німеччини воювали 400 тисяч московитів. До того ж колективне покарання було заборонено ст. 50 чинної тоді Гаазької конвенції 1907 року. Проте коли це московити зважали на будь-які закони?

"Спецоперацію" розпочали ще вдосвіта 18 травня. Проводили її силами 32 тисяч військ нквс. На збори дали 15 хвилин. Тому все майно обмежувалося ручною поклажею (майно, що залишилося, потім описували, забирали, а житло киримли віддавали переселенцям з росії). Людей вантажівками розвозили до залізничних станцій, а далі везли на схід, як скот, у зачинених наглухо, переповнених товарних вагонах. Було відправлено 70 ешелонів, час у дорозі становив 2-3 тижні. Близько 8 тисяч людей загинули по дорозі від спраги та тифу, переважно діти та літні люди. За перші три роки після переселення від виснаження, голоду та хвороб загинули, за різними оцінками, від 20 до 46 % кримських татар. Серед померлих за перший рік майже половина - діти  до 16 років. Тих, що вціліли, до 1959 року вважали засланими навічно. Вони не мали права залишати місце проживання. За це їм загрожувала 20-річна каторга. У 1967 році звинувачення у масовому колабораціонізмі з кримських татар зняли, але повернутися до Криму не дозволили. Масова репатріація почалася лише в 1989 році. 

У 2013 режисер Ахтем Сеітаблаєв зняв фільм "Хайтарма", присвячений цій події.

У 2015 Верховна Рада України визнала депортацію кримських татар геноцидом. А в 2021 році було прийнято Закон "Про корінні народи України", де, зокрема, затвердили статус і киримли.

Кримські татари, як ніхто інший, відчули на собі "братерську любов" росії, починаючи ще з катерини другої. Тому вони ніколи вже в незалежній Україні не підтримували жодні проросійські сили й партії. Один із лідерів і моральний авторитет кримськотатарського народу Мустафа Джемілєв з юності боровся зі злочинним радянським режимом, сім разів був судимий, провів 15 років у місцях позбавлення волі. Ще одна наша гордість - це співачка Джамала, яка виборола для України у 2016 році перше місце на Євробаченні з піснею "1944".  До речі, 18 квітня - скорботна дата й для українського народу, бо саме в цей день у 1979 році в лісі було знайдено повішеним тіло Володимира Івасюка - талановитого композитора, співака, автора й виконавця славетної "Червоної рути". Версію самогубства було відкинуто, його знищили органи КДБ. Але справу не закрито й досі.

З 2014 року Кримський півострів перебуває під російською окупацією. Знову киримли вимушені покинути рідну домівку, а ті, що лишилися, зазнають страшних утисків, вбивств і репресій. Але ми віримо, що Крим буде деокуповано, як і решту української землі, яка потерпає зараз від тимчасової московитської окупації. 

Разом обов'язково переможемо! Слава нації - смерть ворогам!

Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену як депортації кримськотатарського народу, так і анексії Кримського півострова, яка відбулася в 2014 році.

Все починається з сім'ї

15 травня 1993 року Генеральна Асамблея ООН встановила Міжнародний день сім'ї.

Сім'я - це найдорожче, що є в житті. З сім'ї починається життя людини, тут відбувається формування  її як громадянина .Сїм'я як основний елемент суспільства була і залишається берегинею людських цінностей, культури та історичної спадкоємності поколінь, стабільності та розвитку. Завдяки сім'ї міцніє та розвивається держава. Рідні люди - це подарунок долі, який ми маємо цінувати.

Бібліотека ім. Петра Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку.

«Ігор Костецький – феномен українства у світі»

 «Костецький був об’явленням Божим і диявольським» Юрій Шерех 

 

 «довести українську мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької Маллярме і англійської Джойса... На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам…»

 

              Бібліотека ім. Петра Панча презентує історично-літературну довідку «Ігор Костецький – феномен українства у світі» як внесок до нашого культурного спротиву повномасштабній агресії фашистської Московії.  

                 Ігор Костецький,  справжнє ім'я — Мерзляков Ігор В'ячеславович (1913 - 1983), один з найвидатніших українських інтелектуалів ХХ віку і найяскравіших українських письменників-модерністів. Для українського читача до 1990-го його ім’я було невідоме. Ті поодинокі книжки, які опинялися в Україні, потрапляли до спецфонду і були заборонені до читання як видання українського буржуазного націоналізму.                                                                      Ігор Мерзляков народився 14 травня 1913 року в Києві. Його батько був вихованцем школи Лисенка, оперним співаком, педагогом вокалу. Майбутній літературний псевдонім  письменника - Костецький - був прізвищем його матері, також учениці школи Лисенка Наталії Валеріанівни, українки зі старовинної шляхетної родини, яка вела свій родовід від князя Корибута Ольгердовича.

               Свої перші «університети» у віці 15 років в умовах відсутності батьківського нагляду він пройшов у «блатному» кримінальному світі Одеси кінця 20-х рр. Темпераментний характер, пов’язаний із пристрастю до пригод та веселого товариства, привів його в богемне оточення, а відтак і в численні конфлікти з органами правопорядку, арешти. Він одержав неповну театральну освіту і пізніше працював режисером в Ленінграді, Москві та на Уралі. Про своє життя в СРСР він згадував так: «Переживши голод (його чомусь називають голодом 1933, але я — добре пам’ятаю це — пережив його в 1931, і в 1932, і в 1935, і в 1937 роках), я, звичайно, ненавидів політичну систему, але так, як ненавидів і кожну іншу, бо вже тоді був переконаний, що жодна сучасна система не сприяла б у розвиткові мені, інтеліґентній людині, яка багато знає, багато вміє і багато може… За весь час свого майже двадцятилітнього існування під совєтами я надрукував усього лиш кілька театральних рецензій. З белетристичних творів (писати почав я з дитинства, але перші поважні спроби свої я відношу десь до 1930) я за той час не надрукував ані рядка». Приблизно 1938 року він пише Олександрові Довженку, шукаючи праці в кіностудії і пропонуючи йому свій сценарій на основі «Слова о полку Ігореві». Від Довженка він отримує відповідь і обіцянку допомоги, однак плани його можливої співпраці з Довженком перекреслює вибух війни.                                                                                                                                           Осінь 1938 року (радіоінформація про створення Карпатської України) перетворила богемного радянського інтелігента Ігоря Мерзлякова на свідомого українського патріота, а рік 1941, рік окупації Вінниці, де він зустрів представників похідних груп Організації Українських Націоналістів і майже рік співпрацював із націоналістичним підпіллям і отримав першу в житті можливість вільно друкувати свої україномовні тексти, зробив з нього українського письменника і діяча культури Ігоря Костецького. Восени 1942 він погодився добровільно поїхати на примусові роботи до Німеччини замість схопленої під час облави приятельки Ади. Пізніше він писав: «Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державності — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...» 

                У жовтні 1945 р. у Фюрсті Костецький став разом із Юрієм Шевельовим одним із найактивніших організаторів і провідників Мистецького Українського Руху. За кілька років він проявив себе як блискучий і нонконформістський прозаїк (проза малих форм, як «Ціна людської назви» і «Тобі належить цілий світ», повісті «День святого» і «Історія ченця Гайнріха», фрагменти роману «Троє глядять у дзеркало»), драматург-експериментатор (перша в світовому театрі протоабсурдистська драматична трилогія «Спокуси несвятого Антона», «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»), критик, літературознавець, полеміст і перекладач.                                                                                

              Відмови Костецького приєднатися до якоїсь політичної партії, втрата можливості заробити на прожиття в українських еміграційних виданнях і установах заставляє його продовжувати свою культурницьку програму самотужки. В 1950-1960 роках Костецький був редактором ілюстрованого часопису «Україна і Світ». У кінці 50-х років разом з другою дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Елізабет Коттмаєр він заснував видавництво «На горі», що спеціалізувалося на виданні перекладної літератури українською мовою та української поезії. Він видав десятки першорядних видань – від Томаса Еліота (1955) до Поля Верлена (1981). Здійснює перше повне видання власних перекладів усіх Шекспірових сонетів (1958), найповніше в свій час (в будь-якій мові світу) видання перекладів віршів Езри Павнда (1960), готує літературну редакцію першого повного україномовного перекладу Біблії. Монументальне двотомне видання віршів Стефана Георге (в перекладах разом з Олегом Зуєвським) вражає і зараз своєю якістю і неперевершеністю. Слід додати, що Костецький був особисто знайомий і листувався з провідними представниками західного модернізму, такими як Езра Павнд, Томас Еліот та Арнольд Шенберґ.  Наприкінці життя він збирається видати 20-томне зібрання своїх творів, але смерть завадила його планам.  Костецький популяризував ідею особливої місії України - допомогти росіянам стати нацією. Українці, вважав він, самі мусять зкристалізувати свою ідентичність, будувати модерну Україну. Росіяни навряд чи зможуть зрозуміти свою історію без зовнішньої допомоги. І це було сказано в 1950-ті рр., майже 70 років тому.

 «Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно… Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те, що називається сьогодні і називатиметься взавтра «Костецький», воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху… Відчуття, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати – це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрівняється приваба слави, приваба багатства, приваба статі… Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією…»