«Ігор Костецький – феномен українства у світі»

 «Костецький був об’явленням Божим і диявольським» Юрій Шерех 

 

 «довести українську мову до меж і поза межі, одним зосередженим ударом поставити її в рівень французької Маллярме і англійської Джойса... На могилі ж моїй нехай влаштовують який хочуть танець. Це мій заповіт любезним землякам…»

 

              Бібліотека ім. Петра Панча презентує історично-літературну довідку «Ігор Костецький – феномен українства у світі» як внесок до нашого культурного спротиву повномасштабній агресії фашистської Московії.  

                 Ігор Костецький,  справжнє ім'я — Мерзляков Ігор В'ячеславович (1913 - 1983), один з найвидатніших українських інтелектуалів ХХ віку і найяскравіших українських письменників-модерністів. Для українського читача до 1990-го його ім’я було невідоме. Ті поодинокі книжки, які опинялися в Україні, потрапляли до спецфонду і були заборонені до читання як видання українського буржуазного націоналізму.                                                                      Ігор Мерзляков народився 14 травня 1913 року в Києві. Його батько був вихованцем школи Лисенка, оперним співаком, педагогом вокалу. Майбутній літературний псевдонім  письменника - Костецький - був прізвищем його матері, також учениці школи Лисенка Наталії Валеріанівни, українки зі старовинної шляхетної родини, яка вела свій родовід від князя Корибута Ольгердовича.

               Свої перші «університети» у віці 15 років в умовах відсутності батьківського нагляду він пройшов у «блатному» кримінальному світі Одеси кінця 20-х рр. Темпераментний характер, пов’язаний із пристрастю до пригод та веселого товариства, привів його в богемне оточення, а відтак і в численні конфлікти з органами правопорядку, арешти. Він одержав неповну театральну освіту і пізніше працював режисером в Ленінграді, Москві та на Уралі. Про своє життя в СРСР він згадував так: «Переживши голод (його чомусь називають голодом 1933, але я — добре пам’ятаю це — пережив його в 1931, і в 1932, і в 1935, і в 1937 роках), я, звичайно, ненавидів політичну систему, але так, як ненавидів і кожну іншу, бо вже тоді був переконаний, що жодна сучасна система не сприяла б у розвиткові мені, інтеліґентній людині, яка багато знає, багато вміє і багато може… За весь час свого майже двадцятилітнього існування під совєтами я надрукував усього лиш кілька театральних рецензій. З белетристичних творів (писати почав я з дитинства, але перші поважні спроби свої я відношу десь до 1930) я за той час не надрукував ані рядка». Приблизно 1938 року він пише Олександрові Довженку, шукаючи праці в кіностудії і пропонуючи йому свій сценарій на основі «Слова о полку Ігореві». Від Довженка він отримує відповідь і обіцянку допомоги, однак плани його можливої співпраці з Довженком перекреслює вибух війни.                                                                                                                                           Осінь 1938 року (радіоінформація про створення Карпатської України) перетворила богемного радянського інтелігента Ігоря Мерзлякова на свідомого українського патріота, а рік 1941, рік окупації Вінниці, де він зустрів представників похідних груп Організації Українських Націоналістів і майже рік співпрацював із націоналістичним підпіллям і отримав першу в житті можливість вільно друкувати свої україномовні тексти, зробив з нього українського письменника і діяча культури Ігоря Костецького. Восени 1942 він погодився добровільно поїхати на примусові роботи до Німеччини замість схопленої під час облави приятельки Ади. Пізніше він писав: «Я став українцем не тому, що люблю українців. Радше я їх не люблю. Та від того не менш я став таки українцем. Народити Україну як реальне, земне тіло, створити ваговиту планету української духовної і політичної державності — це значить довести можливість неможливого. Єдина приваба, яка в земному існуванні людини може мати вище виправдання. Інші можливості не приваблюють мене...» 

                У жовтні 1945 р. у Фюрсті Костецький став разом із Юрієм Шевельовим одним із найактивніших організаторів і провідників Мистецького Українського Руху. За кілька років він проявив себе як блискучий і нонконформістський прозаїк (проза малих форм, як «Ціна людської назви» і «Тобі належить цілий світ», повісті «День святого» і «Історія ченця Гайнріха», фрагменти роману «Троє глядять у дзеркало»), драматург-експериментатор (перша в світовому театрі протоабсурдистська драматична трилогія «Спокуси несвятого Антона», «Близнята ще зустрінуться», «Дійство про велику людину»), критик, літературознавець, полеміст і перекладач.                                                                                

              Відмови Костецького приєднатися до якоїсь політичної партії, втрата можливості заробити на прожиття в українських еміграційних виданнях і установах заставляє його продовжувати свою культурницьку програму самотужки. В 1950-1960 роках Костецький був редактором ілюстрованого часопису «Україна і Світ». У кінці 50-х років разом з другою дружиною, німецькою поетесою і перекладачем Елізабет Коттмаєр він заснував видавництво «На горі», що спеціалізувалося на виданні перекладної літератури українською мовою та української поезії. Він видав десятки першорядних видань – від Томаса Еліота (1955) до Поля Верлена (1981). Здійснює перше повне видання власних перекладів усіх Шекспірових сонетів (1958), найповніше в свій час (в будь-якій мові світу) видання перекладів віршів Езри Павнда (1960), готує літературну редакцію першого повного україномовного перекладу Біблії. Монументальне двотомне видання віршів Стефана Георге (в перекладах разом з Олегом Зуєвським) вражає і зараз своєю якістю і неперевершеністю. Слід додати, що Костецький був особисто знайомий і листувався з провідними представниками західного модернізму, такими як Езра Павнд, Томас Еліот та Арнольд Шенберґ.  Наприкінці життя він збирається видати 20-томне зібрання своїх творів, але смерть завадила його планам.  Костецький популяризував ідею особливої місії України - допомогти росіянам стати нацією. Українці, вважав він, самі мусять зкристалізувати свою ідентичність, будувати модерну Україну. Росіяни навряд чи зможуть зрозуміти свою історію без зовнішньої допомоги. І це було сказано в 1950-ті рр., майже 70 років тому.

 «Я відчуваю, що можу все. Можу стати злочинцем, і можу стати праведником. Для мене, для людини це ніколи не запізно… Я є цілковита порожнеча, порожнеча від початку до кінця днів моїх. Те, що називається сьогодні і називатиметься взавтра «Костецький», воно існує лише як сприйняття, сприйняття інших, але насамперед моє власне сприйняття. Я вільний дати рух феноменові Костецького або призвести його до безруху… Відчуття, що твоє тіло випадкове, що воно може кожної хвилини застопорити й відмовитися далі йти й відчувати – це либонь найжахливіше, найбездонніше з усього, що зазнає свідомість окремої людини. А разом з тим відчуття прірви, з якої нема виходу, має в собі найгострішу привабу, що з нею не зрівняється приваба слави, приваба багатства, приваба статі… Це солодке почуття порожнечі — адже саме з нього я можу довести наочно, що з нічого таки буває щось. Я спроможний вигадати для себе ім’я, його особливу транскрипцію, розписати наперед свій життєпис і вдосконалити його в минулому на власний смак і вподобу. З абсолютного ніщо постає величина, особистість, окреслена кріпким контуром. З прибраним ім’ям і біографією я стаю самотворною індивідуальністю, точнісінько за тим самим законом, за яким невиразна, збита в отару купа людей, прибравши ім’я і зробивши собі історію, стає нацією…»

За все, що маю, дякую тобі! (До Дня матері)

 

                                                             

                                                             

                                                             Твоя любов дає мені наснагу,

                                                             Твоя любов веде в незнаний світ.

                                                             Так будь вовік, благословенна мати,

                                                             Твоя любов вчить, як у світі жить.

                                                                                              Микола Мозговий

З 1999 року в Україні в другу неділю травня відзначають День матері. Історія свята така: у 1908 році американка Анна Джервіс із Філадельфії запропонувала вшановувати матерів у пам'ять про свою маму, яка передчасно померла. У 1910 році штат Вірджинія першим визнав День матері як офіційне свято, потім поступово традиція поширилася на інші штати. Згодом День матері почали відзначати в інших країнах.

Мама - найдорожча людина для кожного з нас. Вона дала життя, огорнула турботою та ласкою, виховала. Любов матері - щира, самовіддана, жертовна, свята. 

В Україні завжди був культ матері. З найдавніших часів ми шануємо Богоматір як покровительку  та заступницю всіх українців. Недарма саме на Покрову Пресвятої Богородиці 14 жовтня ми святкуємо ще День українського козацтва, День захисників України та День УПА. Свою рідну країну ми також називаємо цим святим словом.  А повстанська пісня "Батько наш - Бандера, Україна - мати, Ми за Україну будем воювати" отримала нове життя й набула абсолютної популярності зараз, під час повномасштабного вторгнення московитських варварів, для яких взагалі немає нічого святого. Отак відбувається невидимий, містичний зв'язок поколінь.

У цей день від усієї душі вітаємо дорогих мам зі святом! Бажаємо вам міцного здоров'я, добробуту, витримки і щоб ви ніколи, ніколи не втрачали своїх дітей через війну! А мамам, чиї сини та доньки склали голови, захищаючи нашу святу землю, - низький уклін, вічна шана та вічна слава! Ми ніколи не забудемо подвигу ваших дітей. 

Слава Україні - смерть ворогам!

Бібліотека ім. Петра Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену жінці-Матері.

«ГІРКІ УРОКИ ПАВЛА СКОРОПАДСЬКОГО»

«Коли поміж хлібом і свободою народ обирає хліб, він зрештою втрачає все. Якщо обирає свободу, матиме вирощений ним і ніким не відібраний хліб»                                                          Степан Бандера     

До 150-річчя від дня народження гетьмана Української Держави Павла Скоропадського бібліотека ім. Петра Панча представляє книжкову виставку «Гіркі уроки Павла Скоропадського». 105 років тому, 29 квітня 1918 року, в нашому древньому Києві 44-річний Павло Скоропадський, нащадок козацького роду Скоропадських, звалив на свої плечі непосильну для нього ношу, ставши Гетьманом ним же і проголошеної Української Держави. Події того далекого 1918 р., який на превеликий жаль, так і не став доленосним для українського народу та його країни, ще й досі залишаються предметом суперечок і дискусій як у середовищі вчених, так і серед пересічних громадян.

Для тих киян покоління 70+, які чули про Голодомори, майже щодня бачили родичів розстріляних ворогів народу чи повернувшихся зі сталінських таборів сусідів по комунальних квартирах, які знали про долю членів своїх родин, загинувших в селянських повстаннях проти різноманітних влад або вимушених відійти з залишками армії УНР за Збруч, які після вступу до піонерів узнавали, що Ленін – німецький шпигун і зовсім не росіянин, постать Павла Скоропадського однозначно сприймалася негативно як німецької маріонетки. Постаті ж Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Володимира Винниченка, Юрка Тютюнника сприймалися з великою повагою.

 

Зараз ми живемо у посттоталітарній країні в оточенні вже величезної кількості нових різноманітних міфів, тому для деяких істориків-пристосуванців війна з Московією почалася тільки 24 лютого 2022 року. 

Отже уроків останнього гетьманату саме зараз для нас більш ніж достатньо. В нашій книжковій виставці досить багато книжок. Але для деяких наших відвідувачів, які історію Києва і України вивчали по книжках Михайла Булгакова та Олеся Бузини, рекомендуємо обмежитися «Спогадами» Павла Скоропадського, невеличкою надзвичайно цікавою книжкою історика Віктора Савченка «Павло Скоропадський», книжкою Ореста Субтельного «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991).

Віктор Савченко представив Павла Скоропадського як кавалергарда і генерала, найбагатшого поміщика, плоть від плоті вищого світу Петербурга, що успішно робив кар’єру й особисто знав імператора. Німецька контррозвідка, яка в цей час підшукувала кандидата на роль правителя України,  так характеризувала Павла Скоропадського: аристократ, монархіст, генерал, багатий поміщик, слабовольний, але честолюбивий. Оцінювати гетьмана Скоропадського можна і як «лиходія», і як «праведника», але саме своєю неоднозначністю він і цікавий. Лев Троцький називав його українським Бонапартом, генерал Денікін — другим Мазепою. А відповідь на запитання, ким же він був насправді,  і допоможе знайти відвідувачам нашої бібліотеки ця книжка, при написанні якої автор використав архівні матеріали, документальні джерела, спогади учасників подій.              

 

Сам квітневий переворот і перші години існування Гетьманської Держави лаконічно описала сучасниця тих подій Н. Полонська- Василенко, книжка якої «Історія України», том ІІ (Київ, «Либідь», 1995) представлена у нашій експозиції. 

А у представленій у нашій виставці книжці «Україна: історія» (Київ, «Либідь», 1991) Орест Субтельний так описав подальші державотворчі кроки, П. Скоропадського: «Тому коли до участі в гетьманському уряді запросили кількох відомих українців, майже всі вони відмовилися. Це не лишало гетьманові нічого іншого, як звернутися при формуванні кабінету до людей, не пов’язаних з українським рухом, тим самим давши підставу для звинувачень у тому, що до його уряду не ввійшов жоден «справжній» українець. У новому кабінеті, очолюваному прем’єр-міністром Федором Лизогубом (багатим землевласником), до якого входив лише один відомий український діяч - міністр закордонних справ Дмитро Дорошенко, бракувало націоналістів, проте він включав ряд талановитих адміністраторів. За якихось кілька місяців на Україні було відновлено дійовий адміністративний апарат. У провінціях урядовці Центральної Ради замінялися на досвідчених адміністраторів, що називалися старостами й призначалися з місцевих поміщиків або земських урядників. У центральному уряді посади розподілилися між професійними чиновниками — переважно росіянами чи русифікованими українцями».

Завдяки фаховій роботі українських фінансистів вдалося налагодити грошовий обіг і створити стабільний державний бюджет. Українська валюта, забезпечена природними багатствами України та головним чином збіжжям і цукром стала міцною. Розпочала потроху працювати промисловість та відновлюватися шляхи сполучення.

Проте вузька соціальна база; реставрація старих порядків та непослідовність у прийняті рішень; посилення впливу на державно-самостійницьку діяльність Павла Скоропадського російських і проросійських консервативних кіл і послаблення в свою чергу авторитету українських політиків і діячів (згадаймо Миколу Міхновского!), повне підпорядкування соціально-економічної політики інтересам панівних неукраїнських верств населення та командуванню німецької і австро-української армії, а також абсолютна залежність Української Держави від іноземних збройних підрозділів; швидке наростання соціальної напруженості та формування антигетьманської організованої опозиції; та, нарешті, відсутність професійної української армії – все це були ті фактори ігнорування, яких, врешті-решт, і призвело до повного краху Гетьманату.

В загальному маштабі число жертв гетьмансько-німецького терору йшло в тисячі. Виправдування гетьманської влади, що карні загони нищили комуністів, а не українців, не мало жадних підстав. Російські царедворці в Києві були дуже задоволені з цієї акції гетьмансько-німецької влади, яка значно ослабила український національно-визвольний рух. Ця нищівна акція гетьманщини мало чим різнилася від пізніших масових екзекуцій вже радянської влади в Україні, коли теж загинули свідомі українці, що ставили опір московському імперіалізмові.

 

Ми вже інформували Вас у наших попередніх зверненнях, що сотник Євген Маланюк, який коротку історію Гетьманату пережив також у Києві, згадував, як швидко його радість після проголошення Української держави змінилася тривогою і розчаруванням. Маланюк служив у Генеральному штабі Української держави на Банковій, 2, де він обіймав посаду завідуючого Дислокаційною частиною. Атмосфера Генштабу не була українською: тут домінували «вороже наставлені Україні російські старшини» і «просто денікінські шпигуни». Генеральний штаб Скоропадського був «ворожим кублом», тому і згадував про нього Євген Маланюк із прикрим почуттям: «Якою Голготою був цей час для кожного українця!.. Вже не ставало сил терпіти далі щоденні образи, щоденне обпльовування й гвалтування всього святого для українця — на Україні, на своїй рідній землі! Все, що почувало себе на Україні «общерусским» або просто «руським», — все це нахабно підняло голову й вивергало бруд і отрую»...

Навіть Василь Зеньковський — міністр сповідань, філософ і релігійний діяч, поборник російсько-українського порозуміння, українець із Поділля, — і той зізнавався, що свою мету він як міністр бачив у тому, щоб «врятувати Україну для Росії». Вже у незалежній Україні інший міністр, Дмитро Табачник, вельми похвально відгукувався про Гетьманат: адже він також «рятував Україну для Росії»!

Павло Скоропадський був людиною свого часу, ідея української державної самостійності оволодівала його свідомістю досить складно. Він належав до тих десятків тисяч українців, які з власного досвіду знали, що таке подвійна ідентичність: так, ми українці, але ж і з імперією пов’язані безліччю ниток... Урок 1918 року для нас очевидний: перемагати можна тоді, коли принаймні в стратегічних питаннях існує національна єдність. 

Наше звернення завершуємо цитуванням Євгена Маланюка. 

«Ще й сьогодні є серед нас національні каліки, які борються з «реакцією» і «більшовиками». Відкриваємо Америку цим кастратам: ми боремося з московською нацією»

До Дня Європи бібліотека ім. П. Й. Панча провела вуличну акцію "Візьми книгу в подарунок"

Сьогодні, 9 травня, в День Європи, затверджений Указом Президента України Володимира Зеленського від 08 травня 2023 року, колектив бібліотеки ім. П. Й. Панча провів вуличну акцію "Візьми книгу в подарунок". 

Захід викликав живу цікавість перехожих. Люди зупинялися, переглядали книги, із задоволенням спілкувалися с працівниками бібліотеки та обирали літературу за власним уподобанням. 

Ми віримо, що отримані книжки стануть справжньою розрадою, особливо зараз, під час війни, і подарують хороший настрій, бо як писав Іван Якович Франко:

                                                        Книги - морська глибина:

                                                        Хто в них пірне аж до дна,

                                                        Той, хоч і труду мав досить,

                                                        Дивнії перли виносить

 

"ЄВРОПЕЙСЬКІ УРОКИ ДЛЯ УКРАЇНЦІВ" ( До Дня Європи )

 

Відсьогодні згідно з Указом Президента України Володимира Зеленського з метою зміцнення єдності народів Європи Україна відзначатиме День Європи 9 травня.

"Будемо вшановувати нашу історичну єдність - єдність усіх європейців, які знищили нацизм і переможуть рашизм", - заявив Глава держави у зверненні 8 травня після підписання  Указу.

До історії питання

Дату 9 травня було затверджено у 1985 році на саміті Європейської Ради в Мілані, оскільки саме в цей день 1950 року міністр закордонних справ Франції Робер Шуман запропонував створити нову форму організації держав у Європі у вигляді "наднаціональної спільноти". За словами французького урядовця, метою було створення механізму попередження воєн, щоб їх "не лише не можна було уявити, а й вони були неможливими".

До того День Європи відзначали 5 травня, бо в цей день у 1945 році було створено Раду Європи.

Вперше Україна відсвяткувала День Європи 20 років тому. Його відзначали щорічно в третю суботу травня.

На жаль, попередити найжахливішу війну XXI століття на Європейському континенті не вдалося. Але Україна довела, що вона є щитом для Європи, що ціною наших неймовірних зусиль, віддаючи найдорожче - життя, у всіх інших країнах Європи зараз панує мир.  

Бібліотека ім. П. Й. Панча пропонує книжкову виставку, присвячену Дню Європи і запрошує вас взяти участь у вуличній акції "Візьми книгу в подарунок". 

Вклоняємося доземно українському солдату

 8 травня наша держава відзначає День пам'яті та примирення, який було впроваджено в 2015 році Законом України "Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 - 1945 років".

Ми не повинні забувати, що Друга світова стала можливою через змову двох злочинних тоталітарних режимів - нацистського та радянського. Росія, яка є спадкоємицею останнього, намагається привласнити перемогу, наголошуючи на своїй винятковій ролі у війні проти гітлерівської Німеччини, нівелюючи тим самим внесок багатьох країн світу, перетворюючи пам'ять про трагічні події на культ "побєдобєсія".

Але найвищим цинізмом росії стало, безперечно, її вторгнення  в Україну - спочатку в 2014-му, і повномасштабне - у 2022-му. Новітній гітлер, нікчемний диктатор путін, маніакально одержимий ідеєю повернення радянського союзу в колишніх кордонах, спотворюючи історію, заперечуючи існування України як такої, здійснив у XXI столітті безпрецедентний акт агресії проти нашої держави. Ось уже більше року ми стримуємо набагато переважаючі сили ворога та звільняємо наші землі. Україна з допомогою всього світу обов'язково переможе, і ми нарешті поставимо крапку в нашому багатовіковому протистоянні з країною зла.

А сьогодні вшануємо пам'ять усіх загиблих - і військових, і цивільних - у Другій світовій війні. І не забудемо про Українську повстанську армію, яка воювала і проти гітлера, і проти радянського союзу. Останній бій останнього командира Василя Кука відбувся в 1954 році. Пишаємося та пам'ятаємо! 

Слава Україні та смерть ворогам!

Бібліотека ім. П. Й. Панча запрошує вас відвідати книжкову виставку, присвячену трагічним подіям Другої світової та новітньої російсько-української воєн.

 

"Людина зі страху" (до 90-річчя Романа Андріяшика)

  

 

До 90-річчя від дня народження Романа Васильовича Андріяшика (1933 - 2000) бібліотека ім. Петра Панча пропонує відвідувачам книжкову виставку "Людина зі страху". 

Роман Андріяшик народився 09. 05. 1933 р. в селі Королівка на Тернопільщині. У 1964 році закінчив факультет журналістики Львівського університету, працював на журналістській та видавничій роботі. Друкуватися почав у 1957 році. Після виходу в світ першого роману "Люди зі страху" (1966 р.) став членом Спілки письменників срср. Темі трагічної долі західноукраїнської молоді присвятив і наступний роман "Полтва", опублікований у журналі "Прапор" у 1969 році, № 8 - 9, який одразу викликав низку погромних статей у пресі. Пов'язано це було з тим, що в романі йшлося про події, які не бажано було висвітлювати в часи тоталітаризму. Автору заборонили друкуватися, творчість його багато років замовчувалася.

Наприкінці 80-х ХХ ст.  Андріяшик публікує роман "Сторонець", де створює художній портрет видатного українського письменника, поета Юрія Федьковича. Цей роман представлено в нашій невеличкій експозиції. Федькович майже 10 років був офіцером австрійської армії та почав писати німецькою. Після повернення з військової служби на рідній землі йому судилося стати українським письменником. Федькович у трактуванні Андріяшика - переконаний нонконформіст. Саме така позиція посилює самітництво цієї творчої постаті не лише в суспільстві, а й в особистому житті. Образ "до краю самотнього, безрідного, безрадного", непокірного, непристосованого чоловіка та митця особливо близький автору, про що свідчать його попередні твори. У вже незалежній Україні за цей роман у 1998 році Андріяшика було удостоєно Шевченківської премії.

Перу письменника належать також драми "В кінці престолу" (1994) та "Велика гра" (неопубліковано) - про Патріарха Володимира (Романюка). На жаль, під час пожежі в батьківській хаті Андріяшиків згоріли рукописи роману "Камінний хрест" про Василя Стефаника та незакінченого роману "Мойсей" про Івана Франка. Органічно доповнює творчу спадщину письменника його лебедина пісня - незавершена епічна оповідь "Три хрести". 

Головною ознакою творчості Андріяшика є напрочуд вдале поєднання українських національних традицій зі стильовими особливостями східноевропейського модерну.

Запрошуємо вас до нашої бібліотеки ознайомитися з творами цього одного з найцікавіших українських прозаїків другої половини ХХ століття, унікальної постаті у новочасному українському письменстві. 

 

.

 

 

 

24 квітня в бібліотеці ім.П.Й.Панча відбулася зустріч з волонтером, просвітником і педагогом, представником територіальної оборони Сергієм Соколовим. Він є автором книги «Історія в моментах. Україна/московія» (Київ, 2022).

  Представляючи свою книжку, автор зазначив, що кожному із нас необхідно знати історію України. Сергій Соколов вважає, що своєю творчістю він закликає читачів до формулювання чітких відповідей на найважливіші питання: «Що для тебе Україна? Хто ми – українці? Що ми знаємо про свою історію та ідентичність? Що ми вже зробили і що нам треба ще зробити для своєї рідної країни, щоб вона стала успішною?» 

Наскільки вдалою вийшла спроба автора у цьому досить невеликому за розмірами виданні поставити саме ці питання перед майбутніми читачами і дати конспект лаконічних  відповідей на ці доленосні питання, покаже час. А у присутніх виникли питання до автора щодо доцільності повернення  до обов’язкового вивчення історії України в університетах. Не може людина вважатися культурною, володіючи лише мінімальними знаннями з якоїсь конкретної фахової дисципліни.

Відвідувачі заходу погодилися з автором, що спроби умиротворити або не дратувати агресора призвели до жахливих наслідків: одні росіяни з  задоволенням вбивають українців, грабують їх будинки і гвалтують їх жінок, а інші сидять удома і не без задоволення за цим спостерігають. 

 

Йшлося і про те, що серед українських істориків є і такі автори, які тут народилися, тут живуть, люблять цю землю, люблять Україну, але без нашої мови, нашої історії, наших героїв, нашої культури.

 

Україна подолала Радянський Союз  фізично,  проте його спадщина і досі зберігається в нас морально і ментально. Моральні і духовні цінності завжди потрібні нам. Пам’ятаємо «Свобода народам! Свобода людині!» Ми прагнемо бути вільними людьми, бо саме свобода надає смислу існування людини і усьому людському життю.

Українцям на відміну від білорусів і московитів не потрібні царі або поводирі.

Книга Сергія Соколова звертає увагу на потребі плекати національну гідність.                            Бути українцем означає володіти українською мовою або прагнути до оволодіння нею, саме вона перетворює нас із населення в єдиний народ. Існує єдиний український народ на всьому просторі своєї території. Ось такі висновки були зроблені під час нашої дискусії.

Спільними громадськими зусиллями розвиваємо сучасну культуру, плекаємо наші бібліотеки, поширюємо інформацію про Україну і її історію у світі, в перекладах цієї книжки та нашої літератури за кордоном.

Сподіваємось, що книга С.Соколова знайде шлях до читача і стане уроком нашому сьогоденню та дороговказом у відновленні національної свідомості.

37 років тому 26 квітня сталася Чорнобильська катастрофа.

 У 2022 році Чорнобиль пережив нове випробування  російською окупацією, коли з 24 лютого до 2 квітня ЧАЕС була захоплена рашистами. З початком російської агресії Україна і світ опинилися під загрозою нової катастрофи. 24 лютого саме по цій землі проїхала російська бронетехніка, здіймаючи радіоактивний пил у повітря. Чорнобильська станція була захоплена силою, зброєю. Росія перетворила і цей об'єкт на арену війни. 30-кілометрову зону відчуження окупанти використовували для підготовки нових атак проти нашої оборони, а сама ЧАЕС опинилася під загрозою пошкодження і руйнування. На щастя, глобальної катастрофи не сталося, але й після виходу російських військ з території ЧАЕС знадобляться роки, щоб дослідити, які захоронення радіоактивних відходів вони пошкодили, як в результаті цього розповсюдився радіоактивний пил та якої шкоди російські варвари завдали українській землі.    36 днів вони тримали в окупації працівників ЧАЕС, намагаючись забрати в них контроль над станцією. Поставили під загрозу ядерного лиха Україну, Європу і весь світ. Ще й до всього крали та оббирали все, що бачили довкола. А коли тікали — вивезли з собою усе, що має хоч найменшу цінність.                                                                                                                  На противагу цьому неймовірну гордість викликають українці — працівники станції, які відстояли ЧАЕС, уберегли нас від біди. Вони — справжні герої. Дякуємо, що зберегли ЧАЕС!

Чорно-білий Київ. Роботи Маріани Маслової

"Лебедина зграя" Василя Земляка

 

Я навіть мертвий не знайду спокою,

Якщо мої слова не будуть вражати людей.

                                                                                             В. Земляк

Сьогодні, 23 квітня, виповнюється 100 років від дня народження Василя  Земляка (справжнє ім’я - Вацлав Сидорович Вацик) - українського письменника та кіносценариста. Бібліотека  ім. Петра Панча підготувала історичну довідку. Народився в селі Конюшівці на Вінниччині в селянській родині. По батьковій лінії рід його походить із Чехії, звідки в 1874 році в Україну переселився прадід майбутнього письменника. У школі Вацлав захоплювався читанням книг і вже тоді почав писати свої перші вірші, п’єси та оповідання. А ще з дитинства він мріяв стати льотчиком, тому у 1940 році вступив до Харківського авіаційного училища. Під час Другої світової війни воював у складі партизанського загону, двічі був поранений, другий раз – важко, куля розтрощила кістку на нозі, і це надовго прикувало його до ліжка. Друкуватися почав після війни. У 1945 році було видано його перші твори. У 1957-му Василя Земляка було прийнято до Спілки письменників України.  

До його літературної спадщини належать повісті «Рідна сторона» (1956), «Кам'яний брід» (1957), «Гнівний Стратіон» (1960), «Підполковник Шиманський» (1966), роман-дилогія «Лебедина зграя» (1971) і «Зелені млини» (1976). Писав він також оповідання, нариси та літературно-критичні статті. Але справжню славу йому принесли романи – дилогія «Лебедина зграя» (1971) та «Зелені млини» (1976). За ці твори у 1978 році він був відзначений Державною премією ім. Т. Г. Шевченка.

У 1963-1966 роках працював головним редактором кіностудії художніх фільмів імені О. Довженка, пізніше був там керівником сценарної майстерні. Згодом почав освоювати жанр «кіноповісті», який потребував не лише слова, а й екранного вираження. Працюючи на кіностудії, він пише сценарії: «Олесь Чоботар», «Новели красного дому», «Останній патрон».

За його сценаріями знято низку кінофільмів: «Вавилон – XX» (за романом  «Лебедина зграя». Режисер  – Іван Миколайчук, він же зіграв і головну роль у стрічці. У фільмі також знімалися Таїсія Литвиненко, Борислав Брондуков, Костянтин Степанков), «Людина моєї долини», а найвідоміший з них - «Дочка Стратіона». Письменник відчував смак до  динамічного сюжету, до чітко вираженого протиборства сил, яке межує з пригодництвом.

 

Помер письменник у розквіті сил на 54-му році життя холодного березневого дня 1977 року, не встигнувши здійснити свої численні творчі задуми. 

 

 

«Люди, які читають книжки, завжди керуватимуть тими, хто дивиться телевізор».

 До Всесвітнього дня книги та авторського права бібліотека ім. Петра Панча пропонує ознайомитися з нашою книжковою виставкою «Книги проти жорстокості, несправедливості й насилля».                                                                                                                                                     23 квітня світ відзначає Всесвітній день книги та авторського права – свято авторів, видавців, критиків, бібліотекарів, читачів і всіх-всіх, хто часом залишається «за лаштунками» книговидання.  

 Заглядаючи в офіційний документ ЮНЕСКО, яка й запровадила це свято Резолюцією № 3.18 на XXVIII сесії 15 листопада 1995 року, знаходимо таке формулювання: «Генеральна конференція … проголошує 23 квітня "Всесвітнім днем книги та авторського права", оскільки саме в цей день 1616 року померли Міґель де Сервантес, Вільям Шекспір та Інка Ґарсіласо де ла Веґа». 

 Всесвітній день книги та авторського права відзначають щорічно, починаючи з 1996 року. Зважаючи на те, що «в історичному розумінні книга є найбільш потужним фактором поширення знання і найбільш надійним засобом його збереження».

 Одна з традицій Всесвітнього дня книги та авторського права – обрання міста, що на рік стане Світовою столицею книги.  Цьогоріч нею стало місто Аккра (Ґана).

 Особливістю впровадження такого дня на світовому рівні є усвідомлення книжки як потужної зброї у налагодженні миру й нівелюванні соціальних проблем: книжка, що втілює творчі поривання людини і її прагнення поділитися власними ідеями і здобутками зі світом, має сприяти діалогу, взаєморозумінню і толерантності. Крім того, ЮНЕСКО в межах Всесвітнього дня книги та авторського права виступає за надання рівного доступу до знань та підвищення грамотності населення. Ще одним важливим аспектом є усвідомлення цінності книжки і її незамінності у поширенні знань і формуванні культури, незалежно від форми представлення інформації.

В нашій виставці Ви зможете побачити кілька книжок, які дають точний діагноз розвитку сучасного суспільства і, глибоко осмислюють наболілі теми сьогодення, шукають шляхи порятунку людини від тотальної жорстокості та байдужості. У цей надважкий для всіх нас і для нашої України час, коли російські нелюди намагаються знищити нашу державу і її мешканців, ми всеодно відзначаємо день книги і продовжуємо вірити у нашу Перемогу!

Відсвяткуйте цей день, придбавши книжку і підтримавши українського видавця або замінивши, наприклад, перегляд телевізора на читання.

Слава Героям і слава Україні!

 

 

20 квітня працівники бібліотеки підготували і провели для учнів 4 класу школи № 37 бібліотечний урок на тему «Бібліотека - скарбниця людських знань».

  Бібліотечний урок  дав учням загальне уявлення про бібліотеку. Бібліотекар Тетяна Швед  розповіла про абонемент і читальну залу, ознайомила з правилами збереження книжки, правилами поведінки в бібліотеці, цікаво  провела вікторину з історії України.  Бібліотекар Тетяна Алексюк підготувала кросворд, який діти з задоволенням розгадали, провела майстер-клас з виготовлення паперових закладинок. Учням запропонували відгадати, як називається забудькуватий читач, що невчасно повернув книги до бібліотеки і продемонстрували мультфільм «Свинка Пеппа в бібліотеці». Деякі діти впізнали себе.                                                     Отже, знайомство з бібліотекою має на меті пробудження у школярів інтересу до читання, формування читацького досвіду.  

  

\